50209.fb2 Скеля Дельфін - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 5

Скеля Дельфін - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 5

Професор замовк, раптом обірвавши думку, не сказавши більше ні слова. Вася вийшов. Професор довго дивився йому вслід. Хлопець ішов помалу, збиваючи куряву босими ногами. Професор усміхнувся, вернувся назад на веранду і сів писати листа. Він писав листа в Москву.

А Вася йшов до порту зустрічати теплохід, ловити монети й тягати чемодани. П’ять карбованців для мадам Кивенко заробити було зовсім не так легко.

Розділ п’ятий

На лавці перед ворітьми сиділи і Мирно розмовляли два водолази. Вірніше, один розповідав, а другий слухав.

Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил.

А слухач, Степан Тимофійович Огрінчук, людина ще не стара, але теж здоровий і теж з обвітреним обличчям і чорними вусами, схожими на пучки голок, порівняно недавно перевівся в це місто з іншого чорноморського порту. Він подружився з Кравченком і завжди з цікавістю і повагою слухав розповіді старшого товариша.

Зараз розмова в них зайшла про громадянську війну і старик згадав, як з міста тікали білі, коли Червона Армія їх так товкла, що вони ледве добрались до моря.

Вітер налетів з степу, Смеркало. Старик розповідав не поспішаючи, розважливо:

— Крейсери й лінкори на рейді стоять, — говорив сивоусий, — французькі, англійські, німецькі і ще чортзна-які. Орудія на місто понаводили, а з кожної пушки людиною стріляти можна. У городі тиша, анічичирк, поховалися всі, як щури в трюмі. Ніхто й на вулицю не виходить. А за Графським молом баржа стоїть. І от туди кожну тобі ніч везуть кого-небудь з контррозвідки. Ну, а хто вже на баржу попав, тому каюк і похорон за першим розрядом А в городі полковник Тимашов ловить правого й винуватого. Усіх більшовиками називає, і суд у нього скорий: на баржу, колосники до ніг — і кінець. Піднятися б усім народом, зібрати б усіх матросів і водолазів, придавити б Тимашова до нігтя, він і не писнув би, бо в місті війська немає, тільки юнкери жовтороті бігають. Та що ж ти зробиш, коли пушки просто на місто направлені з усіх кораблів…

Чоловік сплюнув на траву, кілька секунд посидів, немов пригадуючи, потім дістав з кишені гумовий кисет з махоркою, витяг з-за пояса маленьку люльку, набив її, закурив і ще раз сплюнув. Пахкаючи й випускаючи густі клубки диму, він продовжував оповідання:

— Ну, я теж дома сиджу, чого ж мені на вулицю витикатися, просто до Тимашова в лапи, коли мене все місто знає. Коли якось бачу: йдуть до мене дорогі гості, В погонах, При зброї, морди блищать.

Я не дуже боязкий, а тоді серце так і тьохнуло. Поведуть мене, думаю, на баржу і згадають мені все — і партизанський загін, і пристава вбитого. Кинувся я до вікна, тікати хотів, а вони й там свого поставили.

Ну, думаю, кінець мені. Входить у кімнату такий шпінгалет у чині поручика і каже мені ввічливо так, ще й руку до козирка прикладає:

— Полковник Тимашов просять вас завітати до них у гості, так що я прошу вас іти разом з нами.

Що за чорт, думаю. Чого це вони такі ввічливі зробились, просто немов і справді в гості кличуть. Бачу я, що від такого гостювання мені, мабуть, не одкрутитися, і кажу:

— Ну, що ж. Ходімте, коли полковник за мною так скучив.

А поручик сердиться:

— Прошу не сміятися й не глузувати, — каже. — йдеться про репутацію нашої білої армії.

Що за чорт, думаю, чого він від мене хоче? Проте нічого не вдієш, Йду до полковника. А вони зі мною поруч ідуть, револьверів не виймають, так що я зрозуміти ніяк не можу, заарештований я, чи й справді в гості йду.

Ну, приходимо ми в контррозвідку. Вартові, пропуски, все чин чином, і проводять мене зразу й просто до полковника. Я тільки входжу, а він уже з-за столу підвівся й назустріч мені йде.

— А, — каже, — Матвію Петровичу, я вже вас давно чекаю. Сідайте, будь ласка.

Подивився я на нього, на ката всього міста нашого — такий непоказний, бліденький, у пенсне, ще й лисіти починає. Гак подивитися на нього — ангельської доброти чоловік, а скільки людей, собака, на той світ відправив.

— Ми від вас чекаємо великої послуги, Матвію Петровичу, — каже полковник, коли я вже сів і сигару його курив, — великої послуги. Бачите, — каже він і штору на вікні відкриває, — ондечки на рейді біля Графського молу крейсер «Галіфакс» стоїть.

Подивився я у вікно. Море синє таке, так мені на волю захотілося, бо хоч і не арештований я, а все ж душно мені з полковником, Бачу, стоїть «Галіфакс», Крейсер тритрубний, і всі дванадцять гармат на місто націлені.

А трохи ліворуч від нього — баржа стоїть, тюрма найстрашніша.

— Так от, Матвію Петровичу, вчора з крейсера «Галіфакс» одного мертвого матроса в море скинули з гирями на ногах. Так треба нам того матроса знову дістати. Поспішили поховати його. А коли ви, Матвію Петровичу, не згодитеся, — каже полковник і усміхається, а усмішка така приємна, немов він мені подарунок дає, — а коли не згодитеся, то доведеться вам за тим матросом на дно моря пройти, тільки вже з гирками на ногах.

Подивився я на крейсер, а там же біля нього — глибина. Ніхто туди ніколи ні раніше, ні тепер не лазив. Проте нічого не вдієш, хоч самому лізти, хоч тебе туди спустять — однаково весело.

— Що ж, — кажу, — готуйте водолазний баркас, і костюм, і скафандр де-небудь новий діставайте, щоб усе справно було, бо вмирати мені неохота на дні морському, а матроса вашого я вам дістану.

Мало щось було в мене охоти туди лізти, ну, та вони мене про охоту не питали. Живо баркас спорядили, все, як з-під землі взялося, і поїхали ми з тим самим поручиком до крейсера, де матроса треба було шукати. Стали. Погода така хороша, зюйд-вест надвечір затихає, місто лежить переді мною, наче вимерле, тиша така.

На баркасі двоє матросів з «Галіфакса», ні чорта по-нашому не розуміють, та. видно, водолазне діло знають: біля скафандра і насосів орудують добре. Тільки щось помічаю я — настрій у них неважний. Мовчать, похмурі, і не всміхнеться один до одного.

— Ну, — кажу, — держіться, хлопці. Бережіть нерви і не хвилюйтеся. Дістанемо зараз з дна морського вашого братчика.

Мовчать, ані пари з уст. Тільки поручик на мене прикрикнув, щоб я не дуже базікав. Ну, я й замовк.

Спорядили мене спускатися, все чин чином, і пішов я вниз.

Там глибоко, спускаюсь собі помаленьку, а течія мене потроху зносить убік; знаєш, там, біля Графського молу, підводна течія, де джерела. Де ж тут їхнього матроса шукати, думаю, коли його занесло, мабуть, хтозна куди. І от стаю на дно, став, озирнувся, глянув і аж похолов увесь: стоїть біля мене жінка, до ніг її важке каміння прив’язане, очі випнулись, волосся розпушене і руки вгору підняті. Гойдає її течія, і здається, що жива вона йде за мною.

Матвій Петрович сплюнув і замовк на хвилину, немов згадуючи.

Огрінчук мовчав.

— Подивився я на неї: рот розкритий, зуби вишкірені, немов сміється. Обійшов збоку, глянув далі коли їх тут цілий натовп з’являється. Всі страшні, розпухлі, гойдаються у воді, до колосників поприв’язувані. Чоловіки, жінки, діти. І здається, зібралися вони тут на збори якісь. Руки вгору у всіх підняті, немов прокляття вони на білий світ посилають.

Це їх усіх контррозвідники з баржі, щоб патронів не витрачати, просто у воду покидали. І так мене за серце взяло. Ну, кажу, іроди богові, будете ви бачити свого матросика. Мало, мабуть, із живого познущалися, так ще й мертвий вам потрібний став. Одійшов я подалі від мерців, а течія їх гойдає, і здається мені, що йдуть вони за мною. У воді холодно, а мене ще й від жаху мороз по шкірі пробирає, швидше б утекти звідсіль. Схопив я жінку ту, що перша мені на очі попалася, зав’язав канатом: тягніть, начальники, свого морячка. І потягли її нагору, тільки слід пінний по воді пішов.

— Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.

Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.

Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.

Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.

Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий — старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.

Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…

А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.

Огрінчук запросив його в будинок, ввів у невелику охайно прибрану кімнату, запропонував сісти, поставив на стіл пляшку вина, дві чарки і сів, чекаючи, коли гість скаже, що його завело сюди.

А гість витяг з кишені маленький синій незапечатаний конверт, хвилину потримав його в руці, наче вагаючись, потім передав Степану Тимофійовичу.

Той узяв конверт, поклав перед собою, потім довго порпався в боковій кишені, витяг звідтіля окуляри в залізній оправі, почепив їх на м’ясистого носа і тільки тоді дістав листа.

Це був лист від одного з випадкових знайомих, з яким він колись недовго працював у Ленінградському Епропі<sup>1</sup>. Зараз він рекомендував Степану Тимофійовичу свого приятеля Петра Андрійовича Глобу і просив всіляко допомогти йому зробити важливі й відповідальні справи.

— Ну, викладайте, що вам треба зробити й чим допомогти, — грубувато, але добродушно сказав він і, не поспішаючи, налив у склянки вина.

Петро Андрійович почав говорити. Він говорив довгими й плутаними фразами, зрозуміти які, зрештою, було не так-то вже й просто. Мова крутилася біля якихось потоплених суден, водолазної роботи, діставання з тих суден залізних частин.