«Я вже давно прийшов і заходив сюди, а ти на мене уваги не звертаєш», хотів сказати ображений Вітя, але передумав і сказав:
— П’ятдесят бичків. Усі один в один.
— Подумаєш! — перекривив Вітю водолаз. — Та коли я таким, як ти, був, то менше сотні додому й нести не хотів.
Іншим разом така зухвала насмішка, напевне, дуже б розсердила Вітю, але зараз він пропустив це повз вуха Всі його думки зосереджувалися на одному: як би це швидше й краще довідатися про високого гостя в сірому костюмі. Те, що гість був саме тут, Вітя знав напевне: недопита пляшка вина і дві склянки ще стояли на столі. Вітя довго видумував усякі способи, як би його краще підійти до цього делікатного питання, але кінець кінцем рубнув напрямки:
— Батьку, це до тебе отой чоловік приходив?
— До мене, Вітю, до мене, — все ше всміхаючись, відповів водолаз, і раптом його очі хитро скосилися на Вітю. — А ти скажи мені, Витю, тільки правду скажи, ти коли-небудь шахрая бачив?
— Ні…
— А я ж тебе просив правду сказати, — знову покосівся на Вітю водолаз, — а ти мені просто у вічі брешеш! Бачив ти шахрай, оце зовсім недавно бачив! Самого справжнього шахрая… До нас він більше не прийде. Завтра піду я куди треба — і каюк йому буде по першому розряду.
І Степан Тимофійович розповів Віті, за якою дивною і підозрілою справою приходив незнайомий:
«Дістань йому речі з «Галатеї». А «Галатея», він сам казав, належала білим. Звідки ж він знає, що там є на тій «Гадатеї». Га?
У цей день Вася вперше в житті грав Бетховена. Музика захоплювала його, підіймала і кудись несла, пробуджуючи в ньому нові, незнані почуття.
Музика Бетховена не здалася важкою. Вася грав захоплено, а професор слухав і згадував свій перший концерт, коли він незграбно й невміло, у широкому фраку, взятому на прокат, вийшов на сцену. Його тоді зустріли насторожено, холодною і дещо глузливою мовчанкою. Багато часу минуло відтоді, а пригадується так, ніби це було вчора. Тоді зала здалася професорові тисячоголовим звіром, перед пащею якого він, маленький музикант, стояв беззахисний на яскраво освітленій естраді. Він мусив приборкати цього звіра. Як індійські факіри зачаровують змій, гидких і отруйних, так ї він мусив музикою своєї скрипки зачарувати натовп.
Тоді він грав Бетховена. Перед очима професора, немов у тумані, проносився його перший виступ.
Він глибоко замислився.
Вася закінчив грати. Професор навіть не глянув на свого учня. Схвильований Вася кілька хвилин чекав, потім безшумно поклав скрипку на стіл і сів у неглибоке крісло біля стола.
Професор мовчав кілька хвилин. Вася теж не відчував потреби говорити. У мозку бриніли останні акорди, і не вірилося, що це він, Вася, маленький Вася, хлопчик з пристані, може так схвилювати музикою старого, знаменитого професора.
— Він був глухий! — несподівано сказав професор, і погляд його спинився на клумбі, де цвіли величезні червоні канни.
Вася здригнувся. Було дивно і трохи неприємно після музики раптом почути голос професора. Професор дивився з садок. Невідомо було, говорить він до Васі, чи так, сам собі міркує над дивною і страшною долею геніального композитора, який оглух у самому розквіті своєї творчості і ніколи в житті не міг почути найкращих своїх творів.
Надходив вечір, і на веранді було тихо. Вася злякався, чи не оглух і він! Але струна задзвеніла, коли він торкнув її, і професор неначе зрозумів Васині думки й посміхнувся.
Те, що скоро вечір, що Варварі Павлівні треба віддати п’ять карбованців, з яких не зароблено ще ні копійочки, раптом відсунулося кудись далеко, за густу пелену туману, а після того, як Вася взяв перший акорд, і зовсім зникло
Але не тільки професор слухав цю прекрасну, пристрасну і хвилюючу музику. Зовсім недалеко від того місця, де кінчався низенький паркан професорського саду, на лаві сидів задуманий Глоба, поволі обриваючи листки з маленької гілочки акації.
Сидів він тут давно. Зовсім випадково проходячи мимо, він почув музику, на мить зупинився і побачив на веранді Васю із скрипкою в руках.
Це було досить дивно, і в усякому разі, варто було дізнатись про все до кінця.
Чекати довелося досить довго.
Пізно ввечері, коли кажани на своїх безшумних крилах почали літати у садку, професор відпустив Васю.
Вася попрощався з професором, як завжди, коротким потиском руки, і через хвилину, згадавши про п’ять карбованців і Варвару Павлівну, вже біг безлюдними вулицями до порту.
Холодні мурашки лізли йому по спині, коли він думав про те, як лаятиме його Варвара Павлівна. У порту й на базарі вже не можна було заробити жодної копійки. Теплохід уже давно відійшов, вантажники пішли з порту, шлюпки з іноземних пароплавів, на яких приїхали в місто матроси, одиноко гойдалися на воді біля причалів.
Немов побите щеня, Вася йшов додому. Він не знав, що через хвилину після того, як хвіртка у професорському садку зачинилася за ним, Глоба зійшов по східцях на веранду, де на столі лежала ще тепла скрипка.
Професор зустрів його здивованим поглядом, але, коли Глоба назвався Васіним родичем, запросив гостя сісти.
Проте Глоба нічого особливого не вимагав. Він тільки хотів довідатись, чи справді здібний учень цей хлопчик і чи не треба йому чимсь допомогти.
Професор сухо й неприязно сказав, що Вася досить здібний хлопець, але йому ще треба багато вчитися перед тим, як стати скрипалем. Можливо, старого сповнило тривожне почуття ревнощів.
Глоба не зрозумів справжньої ціни Васиної музики, але зате дізнався: Васі потрібна скрипка.
Цього йому було досить. Через п’ять хвилин він попрощався з професором, пройшов по хрусткому піску доріжки до виходу.
До хвіртки мадам Кивенко Глоба підходив саме тоді, коли з другого боку до будинку наближався Вася.
Найдивніше трапилося пізніше, коли мадам Кивенко стала вимагати, щоб Вася віддав їй свій денний заробіток. Він, пополотнівши від жаху, відповів, що грошей в нього немає.
Знав: на цей раз Варвара Павлівна вже його не помилує. Але зовсім несподівано підвівся Глоба, який весь час мовчки сидів за столом і, здавалось, про щось зосереджено думав.
Він узяв Васю за плечі і запропонував піти погуляти. Вони вийшли, супроводжувані здивованим поглядом мадам Кивенко.
Вася і Глоба вийшли на вулицю і, не поспішаючи, пішли до набережної. Темрява південної ночі охоплювала їх. Вона була свіжа, прозора, і це нагадувало, що насувається осінь. Зорі висіли з темряві, великі й холодні, вони теж уже стали по-осінньому яскравими. Темрява була сповнена безліччю звуків, які невідомо звідкіля з’являлися й зникали, нічого не залишаючи в пам’яті.
Вася йшов поруч із Глобою. Сотні думок з’являлися в маленькій голівці. Цей вечір був справді зовсім незвичайним. Він розраховував перетерпіти бурю найлютішого гніву мадам Кивенко, а замість того йде зараз гуляти з Глобою на набережну.
Вася не міг зрозуміти ні раптової зміни настроїв Варвари Павлівни, ні причин дивної поведінки Глоби. Така прогулянка була для нього зовсім незвичайною. Правда, вона рятувала його від багатьох лих, і Вася був тільки вдячний Глобі.
Вони помалу йшли вздовж вулиці по тротуару, складеному з великих сірих кам'яних плит, і стиха розмовляли. Між словами траплялися кількахвилинні паузи. Власне, говорив тільки Глоба, а Вася відповідав на його незначні, навіть байдужі запитання.
Так вони дійшли до гранітного парапету і кілька хвилин дивилися на море. В порт заходив великий пароплав; він рухався по воді безшумно й швидко. Вогні на його щоглах і палубі здалека здавалися зорями.
Це був вечір перед вихідним днем, один з прекрасних останніх вечорів літа. Багато людей гуляли по набережній; вони то заходили в міський парк, то знозу з'являлись біля моря.
Вася і Глоба кілька хвилин посиділи на лаві, роздивляючись натовп. Раптом Васі здалося, ніби він бачить Вітю Огрінчука. Це занепокоїло його. Була вже десята година, і присутність Віті на набережній була дивною.
Вася кілька хвилин вдивлявся в темряву, потім вирішив, що помилився.
Хвилі набігали на набережну, одкочувалися з шумом назад, а потім вода на камінні, дзвінко хлюпаючи, намагалася наздогнати хвилю і повернутися в море. Вася добре знав голос і розмову хвиль, коли море не грає, а тільки дихає. Вони говорили йому про те, що кілька день продержиться хороша погода. Про це ж говорила ясна безхмарна заграва на заході й кришталеві росяні краплини на травах. Завтра Васі доведеться багато працювати, щоб віддати борг Варварі Павлівні. Проте завтра — вихідний день, всюди буде багато гуляючих і заробити гроші буде легше.
Глоба запропонував Васі піти в кафе з’їсти морозива й випити води. В той вечір Вася не дивувався ні з яких несподіванок, а тому спокійно підвівся й пішов по набережній поруч з Глобою. Вони не поспішаючи зайшли на веранду кафе «Спартак».
Несподівано в натовпі, який проходив по набережній повз кафе, знову з’явилося і відразу ж зникло захоплене обличчя Вітьки Огрінчука. Вася не був певний, що бачив саме його, і тому цілком спокійно пішов слідом за Глобою, вибираючи столика. Зрештою, він не робить нічого поганого, шкільні товариші можуть зустрічати його хоч поодинці, хоч цілим класом. Непокоїтися тут нічого.
Кафе «Спартак» стояло на набережній біля самого синього моря. Широка веранда, вся чисто увита густими лозами дикого винограду, і дві невеличкі кімнати, де за буфетом хазяйнував високий чорний грек, — оце й усе кафе. На веранді стояли легенькі плетені крісла і такі ж столи, в кімнатах меблі були трохи солідніші, але влітку в кімнати ніхто не заходив, Всі відвідувачі завжди спинялися біля зручних крісел, зовсім закритих від вулиці густою завісою виноградного листя. В літню спеку нікому й на думку не спадало зайти в душні кімнати, і папа Мустам’які — так усі звали грека — у білосніжному халаті одиноко височів за своїм буфетом. Інколи він виринав з-за нього і проходив по довжелезній веранді, критичним оком оглядаючи підлогу, стільці й білі скатерки на столах.