Хлопчик спочатку погнав чалого вздовж шляху в напрямку руху валки, виїхав на схил стародавньої козацької могили, зупинив скакуна, роздивився довкола і зрозумів, що тут йому на удачу розраховувати нема чого.
Попереду метушились ворожі солдати. Василько тут же хутко розвернув чалого, вдарив п'ятками йому під ребра і помчав назад. Не доїхавши метрів двісті до позиції загону Устименка, маленький вершник узяв ліворуч, в кукурудзяне поле, що прилягало до гаю, з якого на світанку вийшли деміївці.
«Досягти б лісу», — тривожився Василько, а там по стежині — тільки б його й бачили. Він ще встиг окинути поглядом острівець возів попід трактом, тої ж миті вгледів, як Циган і Суходіл поспіхом натягали на себе військову одежу, мабуть, зняту з убитих денікінців. Знову кмітливий Давид щось вигадав. «Хай йому щастить», — прощально згадав свого старшого побратима Василько й пірнув з конем у шелестюче кукурудзяне поле…
Василька вже запримітили козаки кінної застави, які перекрили деміївцям шлях до відступу в ліс.
Вони навіть трохи розгубилися, уздрівши поруч невідомого хлопчика на коні, переглянулись, і тоді троє з них відокремились від гурту і помчали навперейми втікачу.
Офіцери спостережного пункту Пальчевського, який розмістився недалеко від артилерійського підрозділу, теж почали стежити за хлопчиськом, що невідомо яким чином опинився в цьому пеклі.
Поручик Дзюба аж прикипів очима до золотаво-солом'яної голови хлопця. І постава малого вершника, і смугаста сорочка на ньому знайомі йому. Стривай, чи це не той юний помічник Чередниченка, якого кілька днів тому посилали з донесенням до Денисенка? Напевне, він. Дзюба озирнувся на Пальчевського. Той саме переконував прапорщика Бехметьєва в тому, що рано пускати в бій козаків. Хай оборонців золотого вантажу ще добре поколошкає піхота. Дзюба скористався цією зайнятістю полковника, вперіщив коня иагаєм і помчав за козаками, що кинулись навздогін хлопчиську.
— Не виставляйте себе, поручику, на посміх! — гукнув прапорщик Паливода. Але Дзюба навіть не оглянувся на нього.
Двоє козаків, що переслідували Василька, швидко наближалися до нього, третій трохи відстав. Поручик за хвилину обігнав його.
— Стій, малий! Стій, кажу, бо штани спущу, — гаркнув за спиною Василька перший козак: їх розділяла відстань всього в кілька метрів.
Та хлопчик лише міцніше припав до гриви, бо в цей час чалий досяг лісу, шмигонув під навислим гіллям старої хвої і зигзагами пішов попід дерев у рятівну гущавину. Білогвардійський вершник не встиг пригнутися, його дошкульно хвисьнула в лице лапата гілляка, під яку спритно пірнув юний вершник. Козака мало не вирвало з сідла. Він люто верескнув і одним порухом рвонув з-за плеча гвинтівку. Свиснула куля. Клацнув затвор, і знову — мимо. Втретє йому прицілитись не вдалося. Підскочив якраз поручик Дзюба і зблизька бабахнув з нагана вусачеві в спину. Той відразу ж звалився на пожовкле листя. Саме наскочив і другий козак. Дзюба на якусь частку секунди випередив козака і ухилився від гострого леза шаблі. Вона, як блискавка, шугонула над головою поручика і, не зустрівши опору, тонко дзенькнула, глибоко впилася в стовбурець молодої осики. Дзюба випростався, викинув наперед руку з наганом — і цей біляк розпластався під ногами коня.
Дзюба похапцем витер рукавом піт з чола, зіскочив на землю, притрусив падолистом забитих, затим виламав лозину і погнав самотніх коней у глиб лісу…
На зворотному шляху зустрів третього козака, зупинився перед ним і наказав:
— Вертай до ескадрону. Там, — махнув у бік гаю, — і двоє впораються. Давай, давай назад, зараз розпочнеться атака.
Вершник попустив вуздечку і слухняно повернув коня за Дзюбою.
Поручик вгадав. Прапорщик Бахметьєв був людиною нетерплячою, не став чекати команди Пальчевського і самовільно повів ескадрон на загін Устименка. Вершники, обігнавши танки, які поволі повли полем, розгорнулися віялом і стали швидко наближатися до валки…
— Підпускай кінноту ближче, відіб'ємось гранатами! — попередив своїх бійців Устименко, а сам знову заліг за щитком кулемета…