Щоранку о десятій годині в будинок Кости приходила літня німкеня з паличкою, — діти звали її тіткою Кларою. Не виходячи на поверхи, вона дзвонила знизу, і незабаром на тротуар висипала зграйка жвавих, весеЛо цвірінькаючих дітей. За невелику плату тітка Клара водила їх Щодня на прогулянку у великий міський парк, де навчала дітей різних ігор і німецької мови. Діти — хлопчики й дівчатка — були маленькі, майже всі дошкільного віку, але сьогодні з ними вийшла і Юлія.
Як і було домовлено, вона виконувала покладене на неї завдання, хоч сьогодні це завдання здавалось їй не дуже таким уже захоплюючим і цікавим, як учора ввечері.
Діти подалися з веселими вигуками до парку. Тітка Клара добре командувала своєю дитячою армією. Коли потрібно було переходити вулицю, всі зупинялися, літня німкеня уважно оглядала вулицю своїми водянистосиніми короткозорими очима, підводила тоненьку паличку і важно командувала:
— Вперед!
Діти перебігали, галасуючи й натикаючись одне на одного.
У хвості дитячої процесії зніяковіло і трохи насуплено йшла Юлія. Ох, хоч би не зустріли її шкільні подружки! Що б вони подумали? Юлія пішла гратися з дітьми в піжмурки! Велика дівчинка, а грається з дітьми! Просто соромно! Тільки одне підтримувало її настрій — у групі були й три дівчинки, які їй потрібні, — Павлина, Зоре і Вірка. Найменша серед них Павлина — в короткому платтячку, з-під якого виднілися білі штанці, чорноока, жвава, гомінлива, а найбільша — Вірка — худеньке, задумливе дівчисько, з гострими плечиками і в окулярах.
Середня — Зоре — найнещасливіша серед них, хоч добродушно і з усмішкою переносила свою біду. Вона була дуже товстою, її рожеві щічки просто лопалися від повноти, всі плаття здавалися їй тісними. Діти безперервно вертілися навкруги неї, щипали її голі ніжки, прозивали ч товстункою і бочкою, але Зоре терпляче все зносила, з рожевих її уст не сходила добра усмішка.
Скоро діти прибули в парк. Тут ще було тихо і безлюдно, величезні старі дерева кидали густі тіні, де-не-де на лавках сиділи студенти з книгами в руках, мати погойдувала дитину в колисці.
Прийшовши на дитячий майданчик, вихованці тітки Клари зараз же розбіглися гратися — одні будували в піску тунелі і водоймища, другі переносили воду у відерцях, треті стовпились біля алеї, щоб подивитися на красиву різнокольорову райдугу, яка утворювалась від штучного дощу автоматичного поливальника. Юлія відразу взяла трьох дівчаток і відійшла з ними убік. Їй потрібно було насамперед прихилити їх до себе, погратися з ними. Але в яку гру? Діти самі запропонували — «Добрий день, щасливий царю!».
— Добре, а хто буде царем? — спитала у них Юлія.
— Я, я, я!
Більше від усіх кричала маленька Павлина.
— Царем буде Зоре, а ти, Павлинко, будеш відповідати їй. Згодні так?
Павлина насуплено погодилась. Діти змовились, потім підійшли до Зоре, яка урочисто поглядала, сидячи на своєму уявному троні, і низенько вклонилися. Павлина почала гру.
— Добрий день, царю! Щасливий твій день!…
— Що, що? — здивувалася Юлія. — Щасливий твій день?
— Авжеж! — тоненьким фальцетом відповіла Павлина.
— Не так, Павлинко, кажуть «щасливий царю!»
— Не хороше «царю щасливий»! Павлинка збентежено глянула на своїх подружок.
— Чому ж не хороше?
— Тому що цар — поганий!
— Слухай, Павлинко, це ж гра така! Цей цар, може, був хорошим…
— А татусь каже, що всі царі погані, — впиралася Павлинка.
— Ну, гаразд, кажи як знаєш.
— Добрий день, царю, щасливий твій день!
— Добрий день, — відповіла тоненько Зоре, — Де ви були?
Вдома…
— А що робили?
Не кажучи ні слова більше, дівчатка почали мовчки потирати руки. Обличчя їхні були надзвичайно серйозні, наче вони виконували якусь дуже тяжку і важливу роботу.
Зоре глибоко замислилась.
— Місили тісто! — вигукнула вона з сяючим обличчям.
— Ні! Ні! Ні! — тріумфуючи, закричали Павлина і Вірка. — Не вгадала!
Зоре знову поринула в думки, її кругле личко зовсім розрум’янилось. Що це за диво?
— А-а-а, знаю! Душили кішку!
— Що-о? — здригнулась Юлія. — Що ти сказала?
— Душили кішку руками! — пояснила спокійно Зоре.
— Соромно! — щиро обурилась Юлія, потім суворо додала: — Як можуть, царю щасливий, хороші діти душити… кішку! Дивно, як це спало тобі на думку!
— А ти сама душила кішку? — поцікавилась Вірка.
— Душила, — призналась трохи збентежено Зоре.
— А кішка що?
— Кішка дряпала мене…
— Мало тобі перепало! — розгнівалась Юлія. — Слухай, царю щасливий, ми не такі, ніяких кішок ми не душимо! Щось інше робимо!
— Покажіть іще раз! — попросила, зітхаючи, Зоре.
Діти повторили гру.
— А-а, зрозуміла! — здогадалась, нарешті, Зорка. — Перете білизну!
Діти голосно засміялися, почали стрибати на місці.
— Вгадала! — серйозно відповіла Юлія. — Добре, хто тепер буде царем?
— Я! — вийшла вперед Павлина.
— Нехай раніше Вірка буде, потім ти!
— Ні, раніш буду я, а потім Вірка!
— Бачиш, яка ти неслухняна! — сказала з докором Юлія.
— Ай!
— Неслухняна ти, справді! Навіщо два дні тому ти кинула з вікна ключ однієї людини? Я знаю, мені все сказали!
Павлина сердито глянула на дітей.
— Нічого я не кидала, — сказала вона ображено. — Навіщо ти вигадуєш?
— Павлинко, не обманюй мене! Адже приходив до вас у гості один дядько, а ти взяла і закинула його ключ!
— Ні!
Юлія продовжувала розпитувати, але маленька Павлинка завзято заперечувала — ні і ні! Юлія замислилась.
— Слухай, Павлинко, якщо ти скажеш мені правду, я дам тобі… цукерку.
— Не кидала я ключа! — вже сердито заперечила Павлина.
— Добре, дам тобі… ляльку!
Дівчинка трохи здивовано і підозріло глянула на Юлію.
— Ганчір’яну ляльку?
— Ні, справжню…
Павлина зморщила маленького носика.
— Кинула дядькового ключа! — зітхаючи, сказала вона.
— Якого дядька?
— Того, що… кинула його ключа.
— А як він був одягнений?
— В одежу…
— В одежу, але в яку?
— В справжню одежу! — відповіла з досадою Павлинка. — А лялька має очі? Скляні вони?
— Скляні… А він не був часом у білому костюмі?
— У білому, — кивнула сміливо Павлинка.
— Він сам товстий, так?
— Еге ж, товстий, товстий, товстий!
— А ти куди кинула його ключа?
— В сміття кинула його.
— Як так у сміття? — з відчаєм зітхнула Юлія.
— У відро для сміття…
— Бачиш, ти й знову брешеш! Ти кинула його ключ крізь вікно! Я знаю все! Крізь вікно на задній дворик! Адже так?…
— Так, — уже смутно повторила Павлинка. — А ти коли даси мені ляльку?
— Обманює! — обізвалась жваво Вірка, — Як циганка, обманює заради тієї ляльки!
— Ай!
— Коли хочеш знати, всі ваші вікна дивляться на вулицю! Як же ти могла кинути ключ на задній дворик?
Павлина безпорадно закліпала очима.
— То я кинула ключ на вулицю…
Юлія з мовчазним докором вдивлялася в маленьку обманщицю.
— Слухай, Павлинко, якщо скажеш мені правду, дам тобі ляльку. Мені вона не потрібна! — гірко додала Юлія. — Я вже велика! Якщо ти кинула ключ, дам тобі ляльку і якщо не кинула — теж дам. Тільки скажи правду!
— Не кидала, Юлю, — відповіла щиро дівчинка. — Не кидала його ключа!
— І не бачила його?
— Ні… Юлія глибоко зітхнула.
— Слухай, Зоре, а чи не ти кинула ключ? Зоре навіть витріщила очі від здивування…
— Хто, я-а-а кинула ключ? — спитала вона драматично тонким голосом.
— Авжеж, ти! Скажи, скажи правду! Зоре глибоко замислилась.
— А ти другу ляльку маєш? — спитала вона, і чорні маслинки її очей наче блиснули.
У Юлії була й друга лялька, але їй здалося, що вже занадто жертвувати і нею.
— Я тебе заворожу, отож посмій не сказати правду! — погрозила вона з серйозним виразом на обличчі.
— Як заворожиш?
— От зараз побачиш!
Юлія плюнула в руку і глянула спідлоба на дівчинку.
— Якщо Зоре обманить мене, то хай очі її лопнуть, як оця булька, і полетять на всі чотири сторони!
Вона ударила долонею руба, слина розлетілася в усі боки.
Грізне заклинання закінчене. Дівчатка приголомшено дивилися на Юлію, личка їхні були злякані.
— Скажи тепер правду — кидала ти ключ крізь вікно чи не кидала?
— Не кидала, — ледве пробурмотіла Зоре.
— А приходив до вас товстий дядько у білому?
— Не приходив.
Вірка, яка досі мовчала, обізвалась:
— Юліє, до нас приходив такий дядько! — Справді? — здригнулася Юлія. — Коли?
— Днів… п’ять-шість тому.
Юлія пильно подивилася на дівчинку.
— А не було це два дні тому?
— Ні, ні, п’ять-шість днів тому! Прийшов до тата, посидів трошки і пішов.
— А ти кидала його ключ?
— Ні, не кидала нічого! — образилась Вірка. — Я й не сиділа біля них.
Юлія і сама розуміла — така спокійна, слухняна дівчинка, не була з тих, що можуть учинити якусь капость. Все ж вона докладно її розпитала. Зовнішній вигляд чоловіка повністю збігався з тим описом, який їй був даний Пешо і Веселином. Час так само збігався — прийшов у гості до них надвечір. Тільки день не збігався, і ясно було, що Вірка не кидала ключа. Закінчивши невинний розпит, Юлія знову почала гру, але їй вже не хотілося гратись, щось надто тягло її назад до міста. Так чи інакше, — вона була дуже задоволена, що так успішно виконала перше завдання, покладене на неї.
Юлія ледве дочекалася кінця прогулянки. В обід група дітей на чолі з тіткою Кларою вирушила додому. Юлія поспішила вперед і, як сподівалася, знайшла своїх друзів у схованці між кущами в скверику. Як тільки хлопці побачили її, вони посхоплювалися на рівні ноги і допитливо втупили в неї очі.
— Ну, вийшло щось? — спитав нетерпляче Пешо. — Дізналась про що-небудь?
— Дізналась! — відповіла поважно Юлія. Та вона не поспішала розповідати, що саме узнала. Вперше їй трапилось бути в центрі уваги таких дорослих хлопців, відчувати себе необхідною для чогось, і тепер дівчинці хотілося якнайдовше розтягнути ці хвилини насолоди. Юлія, не кваплячись, сіла на траві і задумливо задивилася кудись поверх голів хлопчаків.
— Ну, що говоритимеш? — підштовхнув її трохи нетерплячим голосом Веселин.
Тоді Юлія докладно і не поспішаючи розповіла їм усе, про що дізналась від трьох дівчаток. По напружених обличчях своїх друзів вона зрозуміла, що вони з цікавістю стежать за її розповіддю і навіть дивуються з її спритності, з якою були добуті відомості.
— Молодець! — похвалив її скупо, наче байдужим тоном, Пешо, але вона відразу зрозуміла, що всі задоволені нею. — Добре зробила!
— Ого, я ще й інше доручення можу виконати! — вигукнула Юлія. — Тільки б ви захотіли!
Та похвальба не справила доброго враження, і Юлія зніяковіло замовкла. Вмить наче всі про неї забули, неначе їм не хотілось більше говорити в її присутності.
— А тепер що будемо робити? — нерішуче спитала вона.
— Побачимо! — відповів ухильно Пешо. — Треба поміркувати!
— Сказав же я тобі, що Тороманов обманув нас! — перший обізвався Веселин і, тріумфуючи, подивився на друзів. — Не міг не обманути! Він такий, що слова правди не скаже!
— Цікаво, що шукав Тороманов у Вірчиних батьків? — наче сам до себе сказав Пешо. — Чи не разом… щось…
— Дурниці! — обірвав його Коста. — Товариш Апостолов найстаріший комуніст в кварталі! До того ж він голова вітчизнянофронтівської організації.
Пешо сам засоромився свого підозріння, мовчки схилив голову.
— Та я тільки так кажу!… — пробелькотів він незадоволено.
— А чому б не розпитати Бебо? — запропонував Веселин. — Може, він знає що-небудь про Тороманова? Може, знає, чого він приходив до них?
Ідея була хороша, але одразу виявилась одна неприємна обставина. Важко розпитати Бебо, не сказавши йому, з якої причини вони цікавляться Торомановим. Бебо не такий маленький, як Вірка, щоб задурити його ляльками чи заклинаннями.
— Тоді приймемо і його в нашу групу! — сказав Коста. — Він допомагатиме нам у нашій справі і ми зможемо спокійно його розпитати!
— Я згодний! — обізвався Веселин.
— І я, — сказала Юлія.
Пешо глянув спідлоба на дівчинку, наче хотів сказати: «Хто тебе питає?» Юлія зніяковіло схилила голову.
— А я не згодний! — серйозно заперечив Пешо. — Наша справа абсолютно таємна! Тепер нас уже четверо, а якщо буде більше — дивись, наша таємниця рознесеться по всьому кварталу! Жартувати з такими справами не можна!
Хлопчаки замислились.
— А ти забув про молодогвардійців? — втрутився Веселин. — Як багато було людей, а ніхто не виказав таємниці!
— То інше! То — Радянський Союз!
Питання про Бебо залишилося відкритим. Вирішили тільки уважно слідкувати за людиною у білому. Всі були переконані, що коли не спускати його з очей, він все-таки викриє себе чимось, все-таки залишить якийсь, хоч незначний слід, пр якому вони підуть.