Треба ще згадати, що писано цю оповiдь у перервах мiж роботою, на зворотному боцi великих вiдбракованих друкарських аркушiв. Ось чому книжка й подiлена на аркушi, хоч по сутi це звичайнiсiнькi роздiли.
Iще хочеться попередити, що вам не багато доведеться смiятися над цiєю книжкою, хоч мовиться в нiй про смiх. Однак зважте й на те, що цей шлях крiзь темряву все ж. веде, хоч i манiвцями, до свiтла.
______________________________________________________________________
К н и г а п е р ш а
У Т Р А Ч Е Н И Й С М I Х
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!
Адже з того людина й пiзнається,
Що в слушну мить вона смiється.
З прологу до лялькової
вистави "Липкохвiст"
Перший аркуш
БIДНИЙ ХЛОПЧИК
У великих мiстах iз широкими вулицями ще й досi є на околицях завулочки, такi вузенькi, що з вiкна у вiкно навпроти можна поздоровкатись за руку. Коли чужоземнi туристи, грошовитi та чулi, попадають ненароком у такий завулочок, вони вигукують: "Ах, як тут мальовниче!"
А жiнки зiтхають: "Як iдилiчно! Як романтично!"
Але вся та iдилiя й романтика - облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому мiстi не має грошей, той стає понурий, заздрiсний, а часто й сварливий. I виннi в тому не так самi люди, як завулки.
Малий Тiм попав у такий-от вузенький завулочок, як було йому тiльки три роки. Тiмова весела, повненька матуся померла, а татовi довелось пiти працювати на будiвництво, бо тодi саме було безробiття. Отож i мусили батько з сином залишити своє свiтле, гарне помешкання з заскленим балкончиком край мiського парку, i перебратися до вузького завулка, забрукованого кругляками. В тому завулку весь час пахло перцем, кмином та ганусом, бо там стояла єдина на все мiсто фабрика прянощiв. А незабаром у Тiма з'явилася мачуха - худюща, з гострим, нiби мишачим, писком. - i на додачу зведений брат, бiлий як сметана, розпещений та вредний хлопець.
Як на свої три роки, Тiм був хлопчик мiцненький; вiн умiв навдивовижу дзвiнко смiятись i цiлком самостiйно кермував пароплавом, зробленим iз двох стiльцiв, або автомашиною з диванних подушок. Небiжчиця матуся, було, смiялася до слiз, коли Тiм вибирався в подорож по свiту на тих стiльцях чи подушках та вигукував: "Чах-чах-чах, Аме-ерика!" А от мачуха його за таке лупцювала. I вiн нiяк не мiг того зрозумiти.
Та й свого нерiдного брата Ервiна Тiм не розумiв, бо той виявляв йому свою братню любов, шпурляючи на малого полiняками або вимащуючи його сажею, чорнилом чи сливовим повидлом. Однак найнезрозумiлiше було те, що карали тодi не Ервiна, а Тiма ж таки. Одне слово, стiльки було в тiй новiй оселi незрозумiлого й так воно гнiтило хлопчика, що вiн майже вiдучився смiятися. Лиш тодi, коли був удома тато, лунав iнодi в хатi Тiмiв тоненький заливистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi.
Та, на жаль, тепер тато рiдко бував удома, бо працював на далекiй будовi. (Адже й оженився вiн удруге тiльки задля того, щоб не кидати малого сина самого вдома.) Лиш у недiлю мiг тато побути зi своїм синочком. Зранку вiн брав малого Тiма за руку й казав мачусi: "Ну, ми йдемо гуляти". Насправдi ж вони йшли на iподром, на кiнськi перегони, де тато, потай вiд мачухи вiдклавши собi за тиждень якусь копiйчину, ставив на котрого-небудь коня. Вiн сподiвався колись виграти на перегонах стiльки грошей, щоб перебратися з їхнього вузького завулка кудись у краще, просторiше помешкання. Але сподiвання тi, як i в бiльшостi грачiв, були, звичайно, марнi. Йому не щастило, вiн майже завжди програвав, а коли й вигравав, то лише на цукерки синовi, на кухоль пива собi та на трамвай.
Малого Тiма перегони тiшили не дуже. Мелькає щось там далеко годi й розглядiти. До того ж перед ним завжди стояло дуже багато людей, i хлопчиковi навiть iз таткового плеча мало що було видно.
Та хоч Тiма й не цiкавили конi й жокеї, вiн дуже швидко збагнув усю механiку гри: коли вони з татом верталися додому трамваєм, а Тiм дiставав трубочку льодяникiв, - це означало, що тато виграв. Коли ж тато садовив його собi на плечi й вони вертались додому пiшки, без цукерок, - значить, вони програли.
Та чи програвали вони, чи вигравали, малому було однаковiсiнько. Бо їхати верхи на татковi йому було так само весело, як i в трамваї, а то й ще веселiше. Головне - що вони вдвох, що недiля, що Ервiн iз мачухою десь далеко-далеко, мовби їх i зовсiм нема.
Але, на жаль, решту шiсть днiв тижня вони були... I Тiмовi тодi жилося достоту як тим дiтям у казцi, що мали лиху мачуху. Тiльки Тiмовi було навiть гiрше, бо ж казка - то казка та й годi, вона починається на першiй сторiнцi й закiнчується щонайпiзнiш на дванадцятiй. А терпiти отаку халепу день у день, рiк у рiк - це вам неабищиця. I якби не отi недiлi, Тiм, певно, просто навсупереч усiм зробився б справжнiм зухвалим халамидником. А так вiн усе ж лишався життєрадiсним хлопчиком i не забував свого смiху, дзвiнкого заливистого смiху, що починався десь глибоко в животi й кiнчався кумедним "iк!".
Та, на жаль, дуже рiдко траплялося Тiмовi смiятись. Вiн став мовчазний i гордий, просто неймовiрно гордий. Так вiн боронився вiд мачухи, що гризла йому голову за всяку дрiбничку, хоч, може, часом i не зi злостi, а просто так.
Коли Тiма вiддали до школи, вiн дуже зрадiв. У школi вiн з рана й до обiду почував себе далеко вiд свого завулка - далеко-далеко, хоч насправдi вiд дому до школи не було й пiвкiлометра. В першому класi Тiм знову став часто й весело смiятися, i за той смiх учитель часто вибачав хлопчиковi рiзнi дрiбнi провини. Тiм тепер намагався догоджати навiть мачусi. Коли вона вряди-годи хвалила його - за те, скажiмо, що сам донiс додому цiлих п'ять кiлограмiв картоплi, - вiн ставав щасливий, ласкавий i послужливий. Та згодом вона знову лаяла його нi за що, i вiн знову замикавсь у собi й удавав гордого. Тодi, було, до нього анi приступу.
Така ото незлагода мiж ним i мачухою погано позначалась на його шкiльнiй науцi. Хоч Тiм мав куди бистрiший розум, нiж багато його однокласникiв, проте вiн дiставав гiршi оцiнки, нiж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашнi завдання.
Бо йому було дуже важко їх робити. Тiльки-но сяде зi своєю дощечкою за стiл у кухнi, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кiмнати. А там хазяйнував його нерiдний брат Ервiн, що не давав малому нi на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тiмом, а як той вiдмовиться - Ервiн злоститься; то розкладеться зi своїм "конструктором" на весь стiл, так що Тiмовi нiде й примоститися з зошитами. Одного разу Тiм у праведному гнiвi вкусив Ервiна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковiй руцi, зарепетувала на всю хату й назвала Тiма гадюченям. I навiть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Вiдтодi Тiм бiльше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки в татковiй та мачушинiй спальнi. Але Ервiн, помiтивши те, виказав його: адже дiтям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один iз найперших мачушиних законiв.
I мусив Тiм знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товариствi свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхнiй кiмнатцi, Тiм сiдав на лiжко й клав зошит на тумбочку. Однак i там Ервiн весь час заважав йому. Тiльки в середу, коли Ервiн був у школi по обiдi, Тiмовi щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тiм дуже хотiв йому догодити - цей малий хлоп'як, що вмiв так гарно смiятися, радий був з усiм свiтом жити в злагодi.
Та, на жаль, Тiмовi домашнi роботи дедалi менше подобались учителевi. "Здiбний хлопець, тiльки ледачий i неуважний", - казав вiн. Звiдки ж мав учитель знати, що хлопцевi доводиться день у день вiдвойовувати собi мiсце, щоб вивчити уроки. А Тiм йому того не розповiдав, бо певен був, що вчитель i сам усе знає. Отак i школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозумiле й що дорослi всi несправедливi. Всi, крiм його тата.
Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.
Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.
Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."
Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.
Вiн довго тинявся вулицями, i, коли опинився бiля того будинку край парку, де вони колись жили з татом i мамою, де вiн ще зовсiм маленьким хлопчиком смiявся та кричав: "Чах-чах-чах, Аме-ерика", йому стало так гiрко, що аж свiт в очах потемнiв. Iз його колишньої кiмнатки виглядала у вiкно чужа дiвчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Помiтивши, що Тiм на неї дивиться, дiвчинка показала йому язика, i Тiм квапливо пiшов далi.
"Якби я мав багато-багато грошей, - думав вiн, iдучи, - то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кiмната, а Ервiновi давав би щодня грошi на кiно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обiд що хоче". Але то була тiльки мрiя, i Тiм це знав.
Вiн iшов, куди очi свiтять; ноги самi несли його до iподрому, куди вони ходили щонедiлi з татом, як той був iще живий.
Другий аркуш
КАРТАТИЙ ЧОЛОВIК
Першi перегони вже наближались до кiнця, коли Тiм прийшов на iподром. Глядачi кричали, свистiли, й дедалi гучнiш лунало назвисько "Вiтер".
Тiм стояв i важко дихав. Не тiльки тому, що стомився: йому раптом уявилося, нiби десь в оцiй галасливiй юрмi стоїть його тато. Хлопець немовби опинився в рiднiй домiвцi. Адже це тут, тiльки тут йому траплялось побути вдвох iз татом. Без мачухи. I без Ервiна. Всi тi недiлi на iподромi з татом раптом нiби втiлились в оцю юрму i оцей галас. Наче й не було нi кладовища, нi слiз. Тiм став навдивовижу спокiйний, майже веселий. А коли по натовпу прокотився радiсний крик i немов з одних уст пролунало; "Вiтер!" - хлопець аж засмiявся. Вiн згадав, як батько одного разу сказав: "Вiтер iще молодий коник, Тiме, може, навiть замолодий для перегонiв, але колись про нього заговорять, ось побачиш!"
I ось про Вiтра справдi заговорили, та батько того вже не чує... Тiм i сам не знав, чого йому стало смiшно. Але вiн про це й не думав. Вiн ще не дорiс до того вiку, коли люди замислюються над собою.
Якийсь чоловiк, що стояв поблизу Тiма, зачувши той дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi, швидко повернув голову й пильно подивився на хлопця, а тодi погладив замислено своє пiдборiддя й не довго думаючи рушив до Тiма. Але не спинивсь перед хлопцем, а проминув його, наступивши йому на ногу, й кинув через плече:
- Вибач, малий, я ненавмисне.
- Та нiчого, - знову засмiявся Тiм. - Однаково в мене черевики запорошенi. - Зиркнувши на свої ноги, вiн раптом побачив на травi перед собою новеньку блискучу монету - п'ять марок. Чоловiк, що наступив йому на ногу, пiшов собi далi, й бiля Тiма не було нiкого. Хлопець швиденько став на монету ногою, озирнувся сторожко довкола, нахилився - нiби зав'язати шнурок, швиденько, крадькома пiдняв грошi, сховав у кишеню й навмисне неквапливо почовгав геть.
Та зненацька його перепинив високий худий чоловiк у картатому костюмi й спитав:
- То що, Тiме, хочеш спробувати щастя?
Хлопець спантеличено звiв очi на незнайомця. Вiн навiть не впiзнав у ньому того самого чоловiка, який щойно наступив йому на ногу. У незнайомця був безгубий, немов бритвою прорiзаний рот, тонкий карлючкуватий нiс, а пiд ним рiдесенькi чорнi вусики. З-пiд низько насунутого великого кашкета дивились на Тiма водяво-блакитнi очi. Кашкет був картатий, як i костюм.
Коли чоловiк раптово звернувся до Тiма, хлопцевi немов клубок у горлi став. Нарештi вiн видушив iз себе: