50565.fb2
XVI
Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.
Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків з батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток...
Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось із старших — брата десятикласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії. Колись це називалося конферансьє, тепер — ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав з концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку. Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.
Бабуся Борі Жабського ніколи не кричала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на вас своїми світло-сірими очима з чорними, колючими, як два гвіздки, зіницями, вам ставало моторошно, у вас обривалося щось усередині і ви одразу відчували себе у чомусь винним. Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася. Боря Жабський якось сказав Віті:
— Мені б таку бабусю, як у тебе, — у мене щодня було б Перше травня.
День доброго ставлення до бабусь Боря Жабський оголосив не випадково.
— Хлопці, — сказав Боря, — після уроків підемо на Бессарабку і купимо своїм бабусям по букетику пролісків. Понад усе на світі бабусі люблять проліски за тридцять копійок. У кого не вистачає, я додам. У мене карбованець.
Жабський любив широкі жести.
Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало.
«Як там мій «секрет»?» — подумав Вітя.
Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві «секрети» в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку — ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець, — накривали зверху склянкою і притрушували землею. Це й був «секрет».
Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду «секрет». У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.
Вітін «секрет» незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки.
Для стороннього ока все це не має жодної цінності, все це сміття. Для Віті — це скарб. Тому що це було від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом.
І всю зиму Вітя думав про той «секрет», і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом лежить його маленький скарб. І ніхто-ніхто в усьому світі не знає про це. І ніколи не дізнається.
Лише одній людині Вітя відкриє свій «секрет». Татові.
Коли тато приїде, Вітя поведе його у Ботанічний сад і покаже.
І тато зрозуміє, як Вітя чекав його, як скучав, як лічив дні й хвилини, як любить його. І тато мовчки схопить Вітю на руки, обійме, притисне до грудей, і Вітя відчує на своїй щоці татків подих...
Заради цієї миті варто жити й чекати...
Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку.
Вони вже виходили з парку.
І раптом...
Вітя став як укопаний.
Хлопці обернулися, пройшовши вже метрів із двадцять.
— Зайчику! Ти що! — гукнув Алик Здоровега.
Вітя перевів на них скляний, якийсь безтямний погляд.
— Та ти що?! — нетерпляче гукнув Боря Жабський.
Вітя наче опам'ятався, махнув їм рукою:
— Ідіть!.. Я... я потім... Мені... треба.
Вони зрозуміли це по-своєму.
— Ну, давай! Біжи, а то ще... — Алик Здоровега зареготав.
Всі засміялися й пішли далі.
Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався й знову біг.
У квартиру увірвався мов вітер.
— Бабусю! Бабусю! Швидше! Я... я бачив його! — захлинаючись, закричав Вітя.
Бабуся Світлана страшенно зблідла і, ледь розтуляючи губи, спитала:
— Кого?
— Тата! Тата!.. Як ти не розумієш.
— Що-о?.. Що ти говориш? — вражено прошепотіла бабуся Світлана. — Де, рибко моя дорога?..
— У парку Шевченка! Фотографія! Ще вчора її не було! Я знаю! Точно. Ходімо! Ходімо швидше!..
Бабуся Світлана довго не могла попасти тремтячою рукою у рукав пальта.
— Ну що... що ти вигадав?.. Він же в Африці... Яка фотографія? Звідки?
Вже на сходах Вітя, знову ж таки захлинаючись, заговорив, тихо пришіптуючи, наче боявся, щоб хтось не почув:
— Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, Герої Радянського Союзу. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!
— Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.
— Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..
...У вітрині фотоательє поряд з портретами відомих письменників, артистів і Героїв Радянського Союзу висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.
— Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.
Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:
— Дуже... дуже схожий... Але... не він...
— Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.
— Та ні... Не в цьому справа... От ходімо спитаєм у фотоательє.
У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
— Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.
...Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.
Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.
Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії...
Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!
А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і...
Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.
Це зовсім не фантастика, реальна річ.
Але... Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.
Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток з мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, в другий і... загубився.
Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені... Жах!
Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.
Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.
Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!
Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..
Вітя ж помітив, він же все помітив!..
А може.,. Вітя похолов. Може, тато покинув їх?
Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують від Віті, не хочуть йому говорити...
Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..
А може... Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин... І мама сама покинула його... Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.
А може, тато... сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося і...
Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!
Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.
А що, як тато... помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катін тато Іван Семенович з п'ятої квартири, а інфаркт, і... Слово яке страшне — інфаркт...
Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі і побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — з ким це вона балакає? — Вітя скочив з ліжка, побіг до дверей.
Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комоду, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.
Вражений, Вітя прислухався.
— Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому... як у людей... Скажи, ну чому?..
Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.
— Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.
— Та ні... нічого... просто так... — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема...
Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.
— Нема... — Вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є... Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятають, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш... Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає... Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш. А зараз іди спати, зайчику мій. — Бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.
Чого він це раптом згадав, хто його зна...
Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.