Опинившись за брамою, П’єро дременув світ за очі. Він чув, як стукотять дерев’яні черевики по кам’яній дорозі, бачив, як поряд із ним бігли діти в синіх тюремних куртках. Що чекало їх попереду, хлопець не знав.
За поворотом втікачі побачили зелене поле буряків і накинулися на них, мов сарана. Цей корм для худоби здався зголоднілим дітям делікатесом.
За кілька хвилин утікачі знову рушили в дорогу. Сівши перепочити біля рівчака, П’єро помітив поруч худорлявого хлопця років чотирнадцяти.
— Смачні буряки, правда? — спитав той і кинув: — Мене звуть Гробак, це моє прізвисько. Ти мене не знаєш, бо ще новачок.
— Це правда, я тут первак. Ще не встиг засидітися у в’язниці. Бо інакше б я збожеволів… Ти знаєш цей край?
Гробак вже третій рік сидів у Пентьєврі.
— Цей край, — як би тобі краще. пояснити, — скидається на тенісну ракетку, в’язниця наша міститься там, де ручка, а ми зараз біжимо до битки. Навкруги — море, ліворуч — піщаний пляж, праворуч — неприступні скелі і відлюдна місцевість.
— Але в такому разі нас обов’язково зловлять. Рано чи пізно з континенту прибудуть жандарми, вони перетнуть шлях в тому місці, що ти звеш ручкою ракетки, і ми опинимося у пастці. Нам треба зараз же повернути назад і спробувати перейти перешийок біля Пентьєвра!
Гробак погодився з П’єро, але заспокоїв, що зараз нічого боятись, бо наглядачі надійно замкнені. Телефонний дріт перерізано, і мине багато часу, поки повідомлять жандармів.
Саме в цю мить завила сирена у в’язниці. Як потім виявилося, одному вартовому пощастило сховатися у льоху, і, коли в’язні розбіглися, він виліз із своєї схованки і визволив усіх наглядачів. Негайно вдарили на сполох, полагодили телефонну лінію.
— Біжімо, у нас немає часу!
Хлопці кинулися до скель. Вони були вже далеко від в’язниці і піднімалися на вершину пасма.
Хоч день був сонячний і погожий, але море з гуркотом билося об прибережне каміння, і повітря гуло від цих ударів. Гробак мусив кричати, щоб його почув П’єро.
— За п’ять хвилин ми вийдемо до пляжу Пентьєвра. Він одразу ж за цим пагорбом!
Втікачі були якраз позаду горбів, за якими чигали пляжники. Вони уважно стежили за скелястим пасмом. Майор озброївся карабіном великого калібру, з яким полював на хижаків у Конго. Підбадьорений присутністю інших відпочиваючих і розлючений тим, що його так настрахали втікачі біля в’язниці, майор тільки й думав про помсту. Біля нього, серед натовпу цікавих, стояли В’юн та Бурлака.
— Ну, стривайте! Першого-ліпшого застрелю, мов собаку, — бубонів собі у вуса майор. — Слава богу, досвід маю. Ще в Конго…
— Ви не зробите цього, — промовив В’юн, — подумайте, адже це беззахисні діти…
— Тут, пане, нема беззахисних дітей. Карних злочинців, тварюк каторжних можна вбивати... Годі сперечатися!
Вражені люттю старого дурня, В’юн та Бурлака мовчки стали неподалік. Майор уважно придивлявся до скелі, за якою ховалися Гробак і П’єро.
Все сталося несподівано й швидко. Побачивши очікувану дичину, майор приклав до плеча рушницю. За двісті метрів од нього на вершині скелястого берега показалися дві дитячі постаті. Розітнувся перший постріл. Один із нещасних поточився і впав на землю. Майор знову натиснув курка. Але цю мить його хтось штовхнув. Бурлака недаремно підійшов ззаду. І все ж Бурлака помітив, що майор улучив. На тлі безхмарного неба було чітко видно, як на краєчку стрімкої скелі хлопець підняв руки, захитався і зник у морській безодні.
— Вам не вдалося перешкодити, я його теж застрелив, голодранця! — тріумфував негідник.
Стримуючи лють, двоє друзів поспішили до нещасних утікачів. Серед уламків каміння, заплющивши очі, лежав худенький хлопчина, кров цебеніла з пораненого плеча. Першою жертвою майора став Гробак…
— Куди ж зник другий? — здивовано запитав В’юн. — Може, це був П’єро…
Друзі подивилися вниз, де серед гранітних брил люто билися хвилі. Тіла ніде не було видно.
— Бідолашного поглинуло море, це точно! — Бурлака скрушно похитав головою.
На пляжі знову пролунали два постріли. Полювання на дітей тривало.