Преміор із серцем гупнув кулаком об стіл.
— Дурбаси! Ви програєте! Ви втрачаєте вільне, багате і принадне життя й обираєте найгіршу смерть, яку тільки можна уявити. Що ж, чиніть як знаєте. Ви сконаєте, як собаки, і ніхто не врятує вас од загибелі. Замок відлюдний, на десять кілометрів навкруги самі лісові хащі. О другій ночі вам буде каюк. Але одночасно ви підписали смертний вирок Клеманові Лотеру. Він мусить також загинути під час вибуху, зрозуміло? Ми вже подбаємо, щоб він не вийшов живий, будьте певні… Зв’яжіть цю наволоч!
— Слухаємось, шеф!
Мачухін, Серж і ще три бандити схопили полонених і прив’язали до двох грубих дерев’яних крісел. Вірьовки боляче врізалися в тіло.
— Зараз приготуйте шнур, — наказав Преміор. Колишній артилерійський офіцер Любов почав готувати вибухівку. В глибині кімнати, перед очима в’язнів, відчинено маленькі дверцята, що вели в льох, де Клеман Лотер зберігав динамітні шашки. Вклавши запали, білогвардієць Любов розмотав довжелезний бікфордів шнур і спустився в підвал. Потім він піднявся нагору і тричі колом проклав шнур уздовж стін. Упоравшись, Любов зачинив дверцята, замкнув замок і поклав ключ у кишеню.
— Тепер смерть чекає на вас, — зареготав Преміор. — Я полишив на ваш вибір. Коли б зараз я запалив шнур, то протягом сорока п’яти хвилин ви бачили б маленький вогник, який тричі повільно оббіг би кімнату і потім би зник під дверима. З цього моменту вам лишилося б жити не більше чверті години…
Преміор запалив сигару.
— Вам досить сказати одне слово, і ви врятовані. Погоджуєтесь піти до мене на службу?
В’юн та Бурлака ніби й не чули його слів.
— А-а, ви навіть і відповідати не хочете… Добре!
Преміор нахилився, взяв кінчик шнура і припалив його сигарою. Невеличкий вогник, потріскуючи, весело побіг уздовж шнура. Вандергольдів поплічник зручно вмостився в кріслі і мовчки пихкав сигарою.
Погляди обох друзів були прикуті до вогника, що повільно, але невблаганно посувався вперед. З кожною хвилиною наближалася смерть.
Однак приречені були спокійні.
— Бачу, ви не втрачаєте мужності, — промовив Преміор. — Але хотів би я поглянути на вас за півгодини! Я бачив людей і не таких, але й вони не витримали. Коли в останню мить їх рятували, то бачили напівбожевільних і посивілих од жаху людей. Востаннє питаю вас: пристаєте?
Друзі мовчали.
— Гаразд. Ми йдемо звідси і будемо чекати неподалік до сорока п’яти хвилин на другу. За цей час вогник зникне за дверима камери з вибухівкою. В цю хвилину, якщо вам дороге життя, голосно покличте. Ми звільнимо вас. До побачення, шановні!
— До побачення, пане Преміоре, — майже весело відповів йому В’юн.
Бандити пішли. Друзі почекали, поки кроки стихнуть.
— П’єро нас урятує! — вигукнув Бурлака.
— Він знає, що нас схопила банда Преміора. Але що може зробити цей бідний хлопчина з десятьма дорослими людьми, озброєними до зубів і здатними на все? На щастя, підземелля глибоченьке, і П’єро врятується від вибуху… Доведеться йому боротися без нас, товаришу мій!..
— Він нас звільнить, і ми втечемо через потаємний хід.
— Ти забуваєш, що лише доросла людина спроможна відчинити ляду.
— Може, він спробує дістатися сюди через головний хід?
— Бандити стежать за ходом. Його схоплять або ж уб’ють…
— Тоді я розірву цей клятий шнур! — вигукнув у нестямі Бурлака.
Він рвонув з усієї сили, перекинув крісло і гепнув на підлогу. Зціпивши зуби і обливаючись потом, юнак напружив м’язи. На руках і скронях напнулися жили. Однак вірьовки були міцні і лише глибше вп’ялися в тіло. Звиваючись на підлозі разом із кріслом, Бурлака спробував присунутися до свого друга, щоб перегризти зубами пута і загасити невблаганний вогник, який вже двічі оббіг кімнату. Але далі не міг зрушити з місця.
— Це кінець, — прошепотів Бурлака. В цей час долинув металевий брязкіт.
— Чуєш? Це П’єро, ми врятовані! — зрадів Бурлака, що зовсім було занепав духом.
Ланцюг бряжчав, але ляда не поступалася. Знизу почувся приглушений голос П’єро.
— Допоможіть мені, скоріше! Я не можу відчинити!
— Ми не можемо тобі допомогти… Нас зв’язано! Швидше тікай звідси, зараз станеться вибух!
— Я не залишу вас! — крикнув П’єро.
— Біжи! Біжи! Ти нічого не зробиш, — наполягав В’юн.
— Зараз спробую…
В’юнові здалося, що П’єро знову побіг униз. Цієї хвилі він побачив, як лиховісний вогник наблизився до дверей льоху і зник в щілині.
— Отепер уже все скінчено! — В’юн у знемозі заплющив очі.
Вхідні двері зарипіли. На порозі постав Преміор.
— Ну, як? Чи погодились ви? Ще не пізно! На відповідь він почув одностайне “Ні!”
— Нехай тоді диявол забере ваші душі! — Бандити причинили важкі двері і квапливо відійшли. Преміор наказав приготувати зброю.
— Вони сказали, що П’єро помер, однак я боюся, що хлопець ховається десь у будинку. Та зараз уже не страшно. Він не зможе вирвати шнур, бо той вже догорів до дверей льоху з динамітом і зараз іскра біжить униз. Хай спробує вийти, він потрапить під наші кулі…
Чверть години минуло. Повітря струснув вибух.