Капітан Горбатюк вражений.
Але поговорити з Вітасиком Граціанським капітану Горбатюку не вдалося. Бо Вітасик Граціанський у понеділок зранку до школи не прийшов. Удома його не виявилося теж. Ні його, ні батьків.
На роботі у Бориса Борисовича Граціанського були дуже здивовані:
— Ні! Не у відпустці. Має бути. Не попереджав. До того ж сьогодні збори. Всього колективу, і Борис Борисович робить доповідь. Про перебудову. Дивно. Дуже дивно. Може, зламалася машина. Не дзвонив. Ні.
В Інституті, де викладала Елеонора Іванівна Граціанська, теж хвилювалися:
— У неї ж сьогодні три пари... Хоч би попередила. Це просто безвідповідальність! Мусимо доповісти деканові.
Капітан Горбатюк навів довідку в управлінні — серед дорожніх аварій машина Граціанського не зареєстрована.
П'ятий «б» вирував. На уроках вчителі навіть не робили зауважень за розмови.
— Ой! Ви знаєте, ви знаєте, я відчувала, що щось станеться, — взявшися рукою за щоку, хитала головою Милочка Петриківська. — Вітасик був такий дивний у суботу. Просто абсолютно на себе не схожий. Абсолютно!
— А Дорошенко!.. Хто б подумав?! — жахалася Оксана Фіцелович. — Такий начебто скромний, тихий... і раптом так загадково зник... Ще й дзвонив звідкись не своїм голосом. Дивина!
— Це мафія! Я вам кажу! — рубав рукою повітря Шурик Дармовис – от побачите, будуть щось вимагати. Просити викуп.
— Або вб'ють, — сказав і втягнув голову в плечі Вова Шпиндель (аж самому стало страшно). Ніколи Женя Кисіль не користувався такою увагою й популярністю. На перерві його оточував такий гурт учнів, який оточує хіба що знаменитих кіноакторів. Він стільки разів уже повторював свою розповідь, що вивчив її напам'ять.
У туалет на третьому поверсі було справжнісіньке паломництво. За своїм прямим призначенням цей заклад того дня не працював зовсім. Двері його не зачинялися. Сунули всі — від першого до десятого класу. Навіть цікаві дівчата дозволили собі кидати туди оком (хоча туалет, як ви розумієте, був хлопчачий). Обмацували стіни, вікно, двері, навіть зазирали туди, куди зазирати було безглуздо.
Причому раз у раз хтось жартуваи, хихикав, і на мить вибухав сміх, та одразу знаходився хтось, хто говорив: «Ви що?! Може, хто його зна, а ви...»
Жені Кисілю було не до сміху.
Порожнє місце за партою поряд з ним, де завжди сидів Вітасик Дорошенко, бентежило і лякало. І те, що Вітасик так таємничо зник саме тоді, коли Женя хотів з ним помиритися, сповнювало серце тривогою і почуттям вини. Нащо він йому говорив про ті заздрощі? Ну й що — хай би собі заздрив. Подумаєш. Не говорив би — вони б не посварилися. І нічого б, може, не трапилось. А тепер...
Як сумно й самотньо йти після школи додому через безлюдний парк!
Погода зіпсувалась. Ще вчора було сонячно, тепло, а сьогодні вітер нагнав хмари, і, хоч дощ уже припинився, мокрі лавки на алеях порожні.
Ще позавчора вони з Вітасиком ганяли тут по асфальту каштани — грали у футбол. І сміялися, аж захлиналися — чогось їм було дуже смішно. Від згадки про той сміх боляче стислося серце.
І раптом...
Він аж здригнувся, коли несподівано почув зозсім близько за спиною хриплуватий басовитий голос:
— Не переживай. З ним усе гаразд.
Женя обернувся і... похолов. На алеї поряд нього нікого не було. Ні попереду, ні позаду — ні душі. Але голос звучав так близько, наче той, хто говорив, стояв майже впритул до нього.
Наступної миті Женя почув цокіт копит, що віддалявся. Наче то поскакав невидимий вершник.
Це було так страшно, що у Жені затерпла потилиця.
Він зойкнув і кинувся бігти.
Де трапляється щось неймовірне, там частенько відбуваються і аж ніяк непередбачені, несподівані дивні збіги обставин.
Тільки-но Женя вибіг з парку, як буквально таки налетів на капітана Горбатюка.
— Стоп! Що таке? Чого біжиш як оглашенний? — Капітан схопив Женю за руку.
— Ой! — зойкнув Женя і, задихаючись, почав розказувати.
— Гм, — недовірливо усміхнувся капітан Горбатюк. — Щось ти, брате, я бачу, схильний до містики. Чи не галюцинації в тебе, бува? Ти вночі по карнизах не розгулюєш?.. Ану, ходімо на ту алею.
Вони пішли назад, у парк.
— Отут. — сказав Женя.
— А невидимий вершник поскакав у той бік?
— Ага.
Вони повільно йшли по алеї, роззираючись на всі боки.
Дерева обабіч росли тоненькі, молоді, сховатися за ними було просто неможливо.
— Ой! Дивіться! — зупинився раптом Женя.
На мокрій землі біля самого асфальту чітко вимальовувався слід від підкови.
— Тю! — Капітан Горбатюк здивовано звів брови.
— А ви казали... галюцинації!
Капітан уважно оглянув усе навколо.
— Більше нема... Наче скакав по асфальту і тільки раз оступився. Може, й справді був цокіт... їздить же візник у циліндрі на фаетоні «Ренесанс», дітей катає. Тільки не в цьому парку. Та й фаетон ти б помітив. Він так швидко не зникне. От загадуєш ти мені ребуси-кроксворди!
— Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!
— Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам з тобою, боюсь, ніхто не повірить. От, їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.
Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов у школу, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіного Ігнатіївною. В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті і сам лист були надруковані на машинці.
«Товаришу капітан! Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з десятого «а».
Підпису не було.
Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.
Капітан ішов по безлюдній алеї, поринувши у свої думки.
«Яка це біда — наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить. І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство»...
— Вбивства нема... Він живий! — пролунав за спиною капітана хриплуватий басок.
Капітан різко обернувся.
Ззаду не були нікого.
І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.
Скільки сягало око, алея була безлюдна...