Пізній дзвінок з райвідділу.
Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку у нього відбулася зустріч і розмова з десятикласником Валерою Лобуренком.
Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.
— Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? — спитав капітан.
— Здається, заходив. А що — треба було взяти дозвіл у міліції?
— З п'ятикласників нікого там не бачив? — наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.
— А-а... ви про те зникнення... Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… — хлопець сміявся просто у вічі капітанові.
— Я розумію, що не для того, — спокійно сказав капітан.
— І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! — раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.
— А чого ти про це говориш? — щиро здивувався капітан: «Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни ніхто про анонімний лист не знає... Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову».
— А... а вас же це цікавить? — трохи розгубився Валера.
— Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? — Капітан пильно дивився на хлопця.
— Ну... зараз же... — Валера одвів очі, — зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією...
— Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?
— Того, що зник? П'ятикласника?.. Ну, бачив...
— А ти всіх п'ятикласників знаеш?
— Ні... звичайно.
— А його... Він що — чимось вирізнявся?
— Ні... нічим... по-моєму... — у голосі Валери була якась непевність.
— А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?
— Конфлікт? З пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.
— Ну, різне буває... Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.
Валера почервонів:
— Ні. — Але ж ти хлопець запальний, задерикуватий. Спалахуєш легко. З міліцією були неприємності... Одному на стадіоні навіть руку зламав. Не на користь пішли тобі ті прийоми самбо. А чого ти, до речі, спорт кинув?
— Кинув — і все.
— Хто тебе тренував?
— Шипуля... кусочник.
— Чого це він «кусочннк»?
— А я знаю, чого бувають «кусочники»? Під себе гребуть... І потім горять як шведи під Полтавою.
— У тебе з ним був конфлікт?
— Та що ви— «конфлікт-конфлікт»!.. Дуже він мені потрібен, той Шипуля!.. Його самого витурили.
— За що?
— Вам краще знати. Я не стукач. Хочете, щоб він мені голову одкрутив? Ні-ні. Дякую.
Капітану Горбатюку не могло й на думку спасти, що через якихось три години він сам зустрінеться з тим Шипулею, та ще за таких дивних, незвичайних обставин.
Він ледве стримався, щоб не виказати Жені Кисілю, та й самому Шипулі свого подиву, коли прочитав у посвідченні прізвище.
Так, у капітана Горбатюка були всі підстави, щоб непокоїтись і попереджати Женю.
Майстер спорту Василь Іванович Шипуля за інформацією спортивного товариства два роки тому дискваліфікований і звільнений від тренерської роботи за фінансові зловживання під час виїздів на збори, тренування і республіканські змагання команди юнаків з боротьби самбо. Спершу справу намірялися передати до суду, але потім чогось передумали. Нині Шипуля працює нічним черговим позавідомчої охорони на складі торговельної організації, керівником якої є ніхто інший, як Борис Борисович Граціанський. А Шипуля ж казав, що не знає ніякого Граціанського. Питань виникало дедалі більше. Відповіді — поки що жодної.
Де Вітасик Дорошенко, де Вітасик Граціанський та його батьки — поки що лишалося таємницею...
...Пізно увечері два капітани знову сиділи на балконі дванадцятого поверху, дивилися вниз на мерехтливі вогні й говорили.
— Дуже мені не сподобався Шипуля. Те, як він дивився на Женю. Така лють була в очах. У цю мить він був здатний на будь-який кривавий вчинок. Страшний чоловік! Гора м'язів і люті. Як він міг тренувати дітей?
— Е, на жаль, такі «вихователі», які на дітях тільки заробляють.
— Слухай, ти ж зараз розслідуєш корупцію й хабарництво у торговельній мережі. Борис Борисович Граціанський не проходить у тебе?
— Ти знаєш, ні. Абсолютно чистий. Просто дивио навіть. Працюв п'ятнадцять років у цій мережі. Навколо нього майже всі старі «застійні», так би мовиш, кадри вже давно у нас на гачку, а Борис Борисович непорочний, як діва Марія. Снаряди лягають все ближче, а його хоч би осколочним зачепило. Жодного хабаря, жодного зловживання. за кожен грам дефіциту платить готівкию, кревними. Комар носа не підточить.
— Ну що ж. І в застійний період були чесні керівники.
— Він у них там — один з ініціаторів перебудови. Його навіть називають жартома «соловейко перебудови».
— Він мав якраз доповідь робити. І раптом зник. Дуже не подобається мені причетність до цього всього спортсмена Шипулі. І Валера Лобуренко, я ж тобі казав, що говорив про Шипулю.
— Треба, мабуть, постежити за ним.
— Та я вже думав, але після зустрічі зі мною він «ляже на дно», розуміючи, шо тепер під підозрою.
— Треба шукати Бориса Борисовича. Ціла сім’я на машині не може зникнути зовсім безслідно.
— «Треба»... «Треба»... Все, що треба, я, здається, зробив. Підключилася автоінспекція. Хлопці шукають.
— Що ж, почекаємо до завтра. Як сказав по телефону «не своїм» голосом Вітасик Дорошенко: «Не приїду ще два-три дні».
— Завтра — третій. Як нічого не з'ясується, буду змушений оголосити всесоюзний розшук.
І тут у кімнаті задзвонив телефон. Дружина зняла трубку й гукнула:
— Стьопо! Тебе!..
Вони пішли з балкона в кімнату. Капітан Горбатюк взяв трубку:
— Слухаю!
І враз обличчя його спохмурніло.
— Що таке? — звів брови Попенко. Горбатюк поклав трубку й зітхнув:
— Справи ускладнюються. Тільки що до райвідділу зателефонувала схвилюована мати Жені Кисіля. Женя зник. Мав бути дома після школи, зараз майже північ, а його нема.
— Тю! — тільки й вимовив капітан Попенко — Це вже не смішно.
— Аж ніяк. Я ж його попереджав... Я ж попереджав... Невже...
— Ти думаєш, це Шипуля?
— Не знаю. Але все може бути. То такий тип... Я ж тобі казав. Мушу поговорити з ним негайно! — Горбатюк почав швидко одягатися.
— Та ти що? Зараз уже ніч. Він, може, спить. Не будеш же ти вдиратися серед ночі...
— Не спить. В усякому разі не повинен. Я ж тобі казав. Він працює у позавідомчий охороні на торговельному складі.
— А-а. Точно. Почекай, я з тобою. Зараз тільки переодягнусь.