Неймовірна несподівана зустріч.
Телефон деренчав, не вщухаючи. Тато й мама дзвонили через кожні двадцять хвилин, півгодини. Двічі дзвонив капітан Горбатюк, дізнавався про самопочуття, про справи. Але питань лро вчорашню пригоду не задавав. Дзвонила класна керівничка Клавдія Василівна. дзвонила староста класу Оксана Фіцелович (диктувала, що задано). А під кінець подзвонила навіть Регіна Ігнатівна. Женя зовсім розгубився — вперше в житті він розмовляв по телефону з директором школи.
Все це було десь до двох годин дня.
Після другої телефон замовк. Навіть тато з мамою зробили перерву, мабуть, уже заспокоїлись.
Готувати уроки Женя, звичайно, не міг. Він сидів біля вікна, дивився на вулицю і думав про свого друга Вітасика Дорошенка.
Де ж він усе-таки дівся?
Три дні, як про нього ні слуху ні духу.
Звичайно, багато в житті таємничого й незбагненного. Все частіше й частіше то в газетах і журналах, то по радіо, то по телебаченню з'являються цілком серйозні, достовірні інформації про просто-таки містичні явища: про те, що, наприклад, у місті Горькому в одній з квартир раптом почали самі собою рухатися й падати шафи, на очах у людей з неймовірною швидкістю почав бігти вперед настінний годинник, а на підлозі невідомо звідки почали з'являтися калюжі води. А у Москві в одному жіночому гуртожитку завівся домовик, який розмовляв з дівчатами, переставляв їхні речі. Навіть телепередача про це була.
І в Одесі на вулиці Бабеля «Барабаш» з'явився, теж домовик.
Тими питаннями нарешті всерйоз зайнялися вчені, з'явилася творча лабораторія «Інверсор», що досліджує всі ці явища методами, яких традиційна наука не визнає.
До речі, оте падіння шаф і загадковий гармидер у квартирі було відомо з давніх давен, і навіть має вчену назву «полтергейст» (що по-старонімецькому означає «галасливий дух»).
Отже, таємниче зникнення Вітасика Дорошенка, можливо, й пояснюється отими загадковими, наукою ще не доведеними причинами.
Але де він усе-таки дівся?
І зникнення сім'ї Граціанських, і Шипуля, і викрадення самого Жені — не може бути все це абсолютно випадковим збігом. Воно напевне має якийсь взаємозв'язок.
«Організована злочинність», «мафія» — страшні жахливі слова, від яких перехоплює подих, холоне в грудях.
Позавчора увечері батьки Жені півтори години говорили по телефону з Вітасиковими батьками.
Заспокоювали, як тільки могли. Але хіба можна знайти слова, щоб заспокоїти батьків, у яких пропала дитина? Жені було щиро шкода своїх маму і тата (спершу говорила мама, тоді тато), що вони так стараються і так у них це погано виходить. Мама сама ледь не плакала, а в тата тремтів і зривався голос. Весь час вони тільки й повторювали: «Ну, не хвилюйтесь!» «Візьміть себе в руки!» «Все буде гаразд!»
Але хіба можна не хвилюватися в такій ситуації і чи легко брати себе в руки і вірити, що все буде гаразд, коли навіть міліція, здається, розгубилася і не може дати собі ради. В міліції теж люди, а не чарівники. Це сказав, зітхнувши, тато, коли поклав трубку...
Раніше Женя якось не задумувався над своїми стосунками з Вітасиком Дорошенком. Уже п'ять років вони сидять за однією партою — з першого класу. Як посадила їх вчителька молодших класів Оксана Іванівна у перший день, так і сидять. Тому й дружать. Тому й ходять один до одного додому, разом готують уроки, разом у кіно бігають, телевізор дивляться, гуляють. Женя навіть думав колись, що якби Оксана Іванівна посадила його з Шуриком Дармовисом або Вовою Шпинделем, він дружив би, мабуть, з Шуриком або з Вовою...
Женині думки обірвав телефонний дзвоник.
Він взяв трубку:
— Алло! Я слухаю!
— Женя? Ой, як добре, що ти вдома. Тільки не перебивай, бо у мене лише один п'ятнадцятикопійочник. Останній. Більше нема. Негайно приїдь до Христова. І візьми гроші на дорогу для мене. Як у тебе нема, позич у Марії Василівни. Чекатиму тебе на західній платформі. Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому. Чуєш? Нікому. Ні в якому разі! Бо я... — почулося коротеньке — пі! — і розмова перервалася.
Женя не встиг сказати ні слова. Він закам'янів з трубкою у руці, вражений, наче громом.
То був голос Вітасика Граціанського! Але чому Граціанський подзвонив саме йому, Жені? Вони ж не тільки не дружили, а навпаки. Граціанський прекрасно знав його й Дорошенкове ставлення до себе. Дивно!.. І звідки Граціанський знає про Марію Василівну? Марія Василівна була сусідкою Жені Кисіль. Колись Женя й Вітасик позичили в неї карбованця на кіно. У їхньому кінотеатрі демонструвався тоді потрясаючий детектив. Про ту позичку знав тільки Вітасик Дорошенко. Значить, він сказав Граціанському. Вони пропали разом, і з Вітасиком щось трапилось. Тому подзвонив Граціанський. Треба негайно їхати! Але... Як же бути з капітаном Горбатюком? З татом, З мамою? Якщо після вчорашнього він знову зникне, батьки просто збожеволіють від хвилювання. «Тільки про те, що я дзвонив, не говори нікому! Нікому! Ні в якому разi!»
Що ж робити?
Женя нервово ходив по квартирі. «Негайно приїдь до Хрястова!»
Негайно — це, значать, треба вже зараз бігти на вокзал.
Що робити? Що робити? Не говорити капітанові?
А може, це пастка? Може, його знову хочуть заманити, викрасти і... Але він же нічого не сказав, зберіг таємницю свого викрадення, як вони вимагали...
І якщо справді йдеться про долю друга, а він вагається? А час іде...
Значить, так — якщо капітан на місці, у своєму кабінеті, він скаже, а якщо не на місці — ну що ж... У нього є виправдання: негайно — це негайно, чекати він не міг.
Капітана на місці не виявилося.
З грошима проблем не було. У кишені лежало двадцять два карбованці, які лишилися від тих двадцяти п’яти, що йому тицьнув «незнайомець» — троячку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у цього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
«Дорогі мамо і тато!
Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь. Я вас дуже прошу. Все буде гаразд. Я мушу негайно виїхати до Хрястова. Подзвонив один із тих, хто зник, і просив приїхати. В нього немає грошей на квиток.
Капітанові скажіть, що я дзвонив, але його не було. Ще раз не хвилюйтесь.
Цілую. Женя».
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали що він пробуде там два місяці — місяць з татом, місяць з мамою. Але він пробув лиши місяць з татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітастик відпочивав з батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова, на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки — і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди, і соснові шишки, і як прекрасно купатися («краще, ніж у морі», за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди... Одне слово — «Сочі для бідних» (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).
Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів «Сочі для бідних», але їхати не погоджувались.
— Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, — сказав тато. — Не те що гостей приймати — самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
— Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитка туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося — і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Кисілі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
— Ні. Не поїдемо. Незручно набридати. Вони, звичайно, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей — не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мати була тверда й непохитна як скеля.
Тато у Жені був м'якший за маму.
Та коли тато заїкнувся: «А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки...» — мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: «Зараз буде грім».
І за всіма законами природи, за блискавкою загриміло:
— Та ти що?! Та боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани... Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
— Та я... — почав було тато.
— Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліган... Ти...
«Хуліган» — тато беспомічію усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той же день Женя одержав листа від Вітасика:
«Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій лопнув». Вітасик не сумнівався, що Женя приїде. І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, ніш він би ніколи... А так... Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, і вони всі, вчотирьох, побігли на пошту дзвонити в місто.
І через дві години батьки Кисілі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості... Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки...
Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка... Соколівка... Заводська... Черешеньки... Журавлиний Брід...
Проїхали озеро, на березі якого сгояв «Запорожець», і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня).
І от нарешті — Хрястів.
Станція, обабіч якої дві платформи — ліворуч західна, праворуч східна.
У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.
Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоска.
Граціанського не було.
З-за рогу вийшов здоровань з рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля.
«Заманив! — похололо у Жені в грудях. — Зараз схопить і...»
Він кинувся до кіоска, де розмовляли військові.
І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова... Вітасика Дорошенка.
Женя отетерів.
Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.
Женя на мить обернувся — здоровань з рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, переходив колію.
Женя кинувся до входу.
З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.
— Ти?! — тільки й спромігся вигукнути Женя.
— Здоров! — Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.
— А... а де Граціанський?
— Нема!
— Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.
— То я дзвонив.
— Що?! Я сам, на власні вуха чув.
— Все правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші. По п'ятнадцять копійок.
— По п'ятнадцять у мене... нема, — розгублено вишкріб Жевя і потрусив у руці весь дріб'язок.
— Ходімо наміняємо.
Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розміняли гроші, і от уже Вітасик накручує диск автомата, що висить на стіні.
— Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!
— Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:
— Вітасику! Синку! Де ти?
— У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все в порядку! Я живий-здоровий, цілий-неушкоджешїй! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.
Женя схопив трубку і закричав:
— Цілий-цілий! Здоровий! Все на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.
Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.
— Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? — накинувся Женя на Вітасика.
— Стривай! Не гарячкуй! Зараз розкажу. Все по порядку.