«Ходімо у кіно!» Дзеркало. Потрясіння. «Не хвилюйся!»
Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що... хоч і справедливо, може, а все одно... І... Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.
— Що, кажу, скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу…Тільки що Стасик Іванець приніс... Летіли на літаку американець, француз і наш, радянський...
— Пхе! — перебила вона мене, — Дуже мені потрібен ваш анекдот!
І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:
— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз...
І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:
— Ой! Здорово!
Так мені стало кепсько... Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:
— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці? Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого. («Ой!» — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі). Тоді знову чую:
— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!» І замовк.
Знову я обернувся. Нікого.
Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.
Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.
До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоглотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував? Хто ж це міг бути? Якийсь казковий чарівник?
Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.
Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного, дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з західно-німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез... А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.
Може, якийсь вчений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.
В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спинюю не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.
Думав я, думав, і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросовки «Адідас», японський годинничок, плейєр — це ж здорово!
Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже захотілося. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь. «Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш...» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані... Ну що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.
Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то...
І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлася трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу десятикласник Валера Лобуренко, Вася Тарагута з п'ятого «а», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу і кажу вголос, але тихо:
— Згоден!
Аж чую з-за спини:
— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!
Той самий голос.
Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики шостої взуттєвої фабрики, а кросовки адідасівські. 1 джинси фірмові. І годинник пластмасовий японський на руці. І плейєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю!
І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету.
Бачу — ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо і очі одвів.
«Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!»
І пішов собі.
Вийшов з школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
— Що, — кажу, — чекаєш когось?
— Та ні... просто так... А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.
— Отуди! — показую.
— О! І мені туди! Мене аж у жар кинуло.
«Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а Джинси, кросовки і плейєр!»
Але хоч і подумав так, але все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
— Погода, — кажу, — гарна.
— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
— Ха-ха! — засміялася вона, — А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
— В «Україні», кажу, іде... (Сказав, а що іде, не знаю)... щось потрясне, кажуть...
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
— Тільки мені спершу додому треба... пообідати... бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце...
— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді...
— Ага, — каже, — давай.
— Так о четвертій біля «України». Добре? — кажу, а в самого в душі концерт Алли Пугачової («Миллион алых роз...»), аж гопки скакати хочеться.
— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.
— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки.
— Постараюсь, — сказала вона й побігла, портфелем розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і... завмер, закам'янів, дихнути не можу...
З дзеркала на мене дивився... Вітасик Граціанськнй. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він... Відображення!
— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросовки, годинник, плейєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова... Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідо¬мість, відчуття... Але хто ж то бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну чого боятися? Це ж усього на три дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав... Милочку Петриківську. Так от чого вона була такою! А я думав... Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два! А куди ж іти? Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, думаю.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
— Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахоплюючіша пригода твого життя. Не витрачай даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, дорогий, поганяй «додому» — до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. І усередині лунко тенькало, як у порожній бочці.
Думаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці... («Авжеж!» — погодився Женя Кисіль). Як я їй у очі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує? Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.