Вперед — у невідомість!
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
— Хто там?
— Я!
— А де твої ключі? — спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і...
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обллччя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
— Ну чого ти смикаєшся? — роздратовано свазала вона. — Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшися до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона задавала таким тоном, що відповіді вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я поняття не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити ій трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
— Ти куди у кросовках, з вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
— Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросовках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом виступати в ансамблі «Важкий метал», такий у неї був гучний і пронизливий голос. Я скинув кросовки і навшпиньках почеберяв у кімнату.
Але знову був зупинений міліцейським окриком:
— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці! Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся...
— Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.
— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, з підмальованими очима і нафарбованими губами.
— Ну що — Недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.
— Ні, — пробелькотів я.
— Тож то й воно. Пур етр бель ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
— Ні, — знову пробелькотів я.
— Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
— Н-нічого...
— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їи-богу! Ну що ж ти за людина? Так ти голодний?
— Ага. — А чого я мав брехати? Я таки був голодний, як вовк.
— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню. Там все аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі. Якусь мить я розгублено стояв посеред кухкі, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього. Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «пепсі-коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало, 3 яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко. Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна! Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор кольоровий, крісла, диван-ліжко попід стіною. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.
Та не встиг я й до середина кімнати дійти, як згори залунав крик:
— Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? «До себе», — значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, — онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? «А дзуськи! — подумав я.— Щоб я ще тому Граціанському п'ятірки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок одиниць і двійок нахапаю!»
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною топчак-тахтушка, ліжником закарпатським накритий, під ним уся стіна різними вирізками з закордонних журналів обклеєна: рок-зірки, Майкл Джексон, Мадонна, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з електрогітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своє¬часно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора Михайла Боярського. Він цьмокнув «маму» Елеонору у щоку і голосно сказав:
— Слухай, треба негайно...
І враз затнувся — побачив мене біля дверей кімнати.
— О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
— Ти чого не вітаєшся? Я почервонів:
— Зд-драстуй...те, тато!
— Що? Ха-ха-ха! — зареготав він.
— Що за дурні жарти? — побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує...
— Іди роби уроки! — з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за «Боярський», що «треба негайно...»
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вона піднімалися сходами штору.
— Жах! Який жах! — говорила вона зовсім незнайомим нещасним голосом.
— Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму — щось трапилося… у... з кимось із родичів... Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде...
— Але як же це?.. Це ж...
— Так сказали... Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого — вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося, і щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого — як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз:
— Може, ти його почекаєш? — благально говорила вона — Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
— Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба... ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
— Який жах! Боже, який жах!
— Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?.. А я ж навіть не знаю, як його звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері.
— Вітасику! — лагідно сказала вона. — Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі. — Чого? — це питання було цілком правомірним.
— Ну, ми все одно збиралися... А тут ще справа одна є…
— Яка? — теж цілком законне питання.
— Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи... Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш... Плейєр, звичайно... І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
«Вітасику»! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом — «Вітасику». Хоч до рани прикладай!»
— Ну, я піду переодягнусь...
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а закордонний плейєр, який коштує в сто разіа дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди...
Ні, моя мама краще до мене ста...
ї раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?.. Цс ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра... Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж хтозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше. Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде, Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк. Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата. Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросовки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
— А ти куди? Здоров! — Він нахилився і поцілував мене у щоку. — Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
— Ти що — не в курсі? — здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому джинсовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках.
Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла... Був Льоня. Мій... Здоровега... — Вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
— Що? Коли? — у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.
— Сьогодні вранці... — вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросовки і попрямував до дверей:
— Ви собі говоріть, а я зараз! Я через дві хвилини буду.
— Куди? — вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. — Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
— Я… я тільки на вулицю і назад... на одну хвилину!
— Ні! Ти нікуди не підеш! — у голосі її дзвенів невблаганний метал.
— Норо!.. — Борис Борисович непевно глянув на неї. — А може, я сам з'їжджу?
— Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
— Ну, дивись... Треба було б мамі щось...
— Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на цьому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.
— Спасибі. Ну, присядьмо перед дорогою... — Борис Борисович, за ним Елеонора Іванівна, а за нею і я зайшли до кімнати, присіли рядочком на диван, помовчали кілька секунд, тоді Борис Борисович підхопився:
— Ну, поїхали!
— Треба здати квартиру, — сказала Елеонора Іванівна, позакривала щільно вікна, щось там за дверима увімкнула і піднялася нагору. Було чути, як вона дзвонить по телефону і щось говорить.
Я зрозумів, що то вона здає квартиру «на охорону». У наших родпчів теж кнартира на сигналізації. Ех, я б уже встиг подзвонити мамі!
Ну нічого, я подзвоню, обов'язково подзвоню, хоч з дороги, хоч з того села, куди ми їдемо. Слава богу, міжміські телефони-автомати тепер всюди є.
І от ми вже сідаємо у дворі в жовту «Ладу». «Тато» за кермом, «мама» попереду, поряд з ним, я — на задньому сидінні.
Вперед — у невідомість!