Інформація для роздумів.
Коли Женя перед тим, як їхати у Хрястів, подзвонив капітанові Горбатюку, того не випадково на місці не було. Справи, причому термінові й невідкладні, примусили капітана залишити свій кабінет.
По-перше, оперативники, які «пасли» Шипулю, тобто стежили за ним, доповіли, що Шипуля таємно зустрівся з Валерою Лобуренком. Отим самим, який тренувався колись у Шипулі і який презирливо називав Шипулю «кусочником». Незважаючи на буцімто конфронтацію між ними, зустріч відбулася у надзвичайно теплій, сердечній атмосфері, з випивкою і навіть з обіймами. Високі договірні сторони вжили усіх запобіжних заходів. Шипуля викликав Валеру по телефону, призначав йому побачення у ресторані «Верховина» за містом попід лісом. І обидва були настільки пильні й обережні, що почути, про що вони балакають, не було жодної можливості.
Це — по-перше.
По-друге, з лабораторії, куди капітан здав отого анонімного листа про наркоманів з десятого «а», повідомили, що листа надруковано на шкільній машинці, на якій друкує накази Регіни Ігнатіївни та інші офіційні шкільні папери секретарка директора Стелла.
По-третє, десь годині о другій подзвонив капітан Попепко.
— Слухай, щойно у мене на допиті прозвучало прізвище твого Бориса Борисовича Граціанського.
— В якому контексті?
— Поки що нічого конкретного, але... Я допитував одного завбазою, який звинувачується у розкраданні в особливо великих масштабах. Він назвав мені прізвище одного з директорів магазинів — Здоровеги Леоніда Михайловича. І прохопився, що це двоюрідний брат дружини Бориса Борисовича Граціанського. І враз наче перелякався, що сказав. Почав виправдовуватися, що це не має ніякого значення, що він нічого не хотів сказати, щоб я це не нотував...
— А той Здоровега проходить у справі?
— Поки що ні. Навіть як свідок.
— А чого ж він його назвав?
— Ну, перераховував, хто у нього брав товари. Все начебто нормально, але мені здалося, що він трохи аж занадто перелякався і дуже вже шкодував, що з його уст зірвалося ім'я Бориса Борисовича Граціанського. Ти ж розумієш, по очах видно, коли людина щось скаже — і вже шкодує, і багато б дала, щоб цього не було.
— Розумію. Буває. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить — не впіймаєш. Що ж, дякую. Інформація для роздумів. Та й з Леонідом Михайловичем Здоровегою треба негайно зв'язатися.
Капітан подзвонив Жені Кисілю, пересвідчився, що той сидить дома, і вийшов з кабінету.
Було чверть на третю.
Сперішу капітан поїхав у магазин Здоровеги. По телефону він вирішив не попереджати. Елемент несподіванки у криміналістиці відіграе дуже важливу роль. Коли людина заскочена зненацька, не підготувалася до відповіді, легше встановити, говорить вона правду чи ні.
Здоровега був у магазині.
— Добрий день, Леоніде Михайловичу! — люб’язно привітався капітан Горбатюк.
— Я вас слухаю, — насторожився Здоровега, пильно міряючи поглядом Горбатюка (капітан був у цивільному).
— Всього лише одне питання. Не скажете, куди поїхала ваша сестра Елеонора Іванівна?
— А... що таке? — Здоровега зблід. — Хто ви?
— Та нічого особливого. Просто нікого не попередила, лекції зриваються. Ми вже хвилюємося.
— Я... я нічого не знаю. — Очі Леоніда Михайловича панічно забігали. — А чому ви питаєте саме в мене? Хто ви такий?
Капітан мовчки простягнув йому своє посвідчення.
— А... пробачте, я не знав, — Здоровега улесливо посміхнувся і приклав руку до грудей. — Чесне слово, я нічого не знаю.
— Коли ви останній раз бачили сестру?
— Я… я навіть не пам'ятаю. Стільки, знаєте, роботи. Був кінець місяця, кінець кварталу... План.
— А куди вони могли поїхати усією сім'єю на машині? Куди вони звичайно їздять?
— Може, на дачу?
— Ні. На дачі вони не були, ми перевіряли. Може, до родичів?
— Не знаю. У нас з сестрою родичів поблизу нема. Лише тітка в Саратові та дядько в Улан-Уде.
— А у Бориса Борисовича?
— У Бориса Борисовича? — перепитав Здоровега і підняв брови. — У Бориса Борисовича мати, правда, живе в селі... Десь на Кіровоградщині, здається... Я точно не знаю. Ніколи там не був. І адреси, на жаль, не знаю.
— Ага. Ну, про це можна дізнатися у відділі кадрів. Що ж, дякую. Вибачте, що потурбував.
Капітанові було ясно, що Здоровега все знає: і куди поїхали Граціанські, і адресу матері Бориса Борисовича, але говорити не хоче. Знову ж таки — інформація для роздумів. Очевидно, справа була таки серйозна.
У відділі кадрів повідомили, що в анкеті адреса батьків Граціанського — Житомирська область, село Романівка, Попільнянського району. Але дата запису була давня.
На телефонний запит відповіли: п'ять років тому Граціанська Манефа Семенівна після смерті чоловіка хату продала і з села виїхала — у місто до сина.
Капітан доручив зайнятися пошуками теперішньої адреси матері Граціанського лейтенанту Тарану і поїхав до школи.
Секретарка Регіни Ігнатіївни Стелла була молоденькою, вродливою дівчиною. Вона сиділа у приймальні за машинкою і щось друкувала.
Горбатюк вирішив спершу поговорити з Регіною Ігнатіївною.
На питання, що вона може сказати про свою секретарку, директор сполошилася:
— А що таке? Дуже гарна дівчинка.
— Що гарна, це я бачу, — усміхнувся капітан.
— Ні, не лише зовні, а взагалі. Минулорічна наша випускниця. До університету не поступила, А в нас якраз пішла на пенсію наша секретарка, Марія Василівна, і я її взяла. І не шкодую, А що таке?
— Та нічого. — Капітан вирішив поки що не говорити про ідентифікацію шрифту директорської машинки (як це називається в криміналістиці). — Просто хочу з нею поговорити. Вона багатьох старшокласників знає, може, щось повідомить.
— Та знає старшокласників, — зітхнула Регіна Ігнатіївна. — Один час навіть у компанію їхню затесалася, та я її вчасно звідти вирвала.
— Он як. Тим більше. Дозволите?
— Будь ласка. Будь ласка. Я вас тут залишу, а сама...
Мені якраз треба піти перевірити — щось у спортзалі з вентиляцією... — Вона відчинила двері. — Стелло! А зайди-но, капітан хоче з тобою поговорити.
Дівчина зайшла бліда, руки в неї тремтіли. Регіна Ігнатіївна щільно причинила за собою двері.
— Чого ви так хвилюєтесь? — усміхнувся капітан. — Я не збираюся вас ні допитувати, ні, тим більше, заарештовувати. Просто хочу поговорити, дещо спитати.
— Я… н-не хвилююсь, — опустила очі Стелла.
— Скажіть, будь ласка, вашою машинкою міг скористатися хто-небудь?
— Що-що? — перелякані очі її метнули на капітана блискавичний погляд і знову втупилися у підлогу, на щоках спалахнули випіки.
— Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашій друкарській машинці. — Капітан простягнув дівчині анонімний лист.
Нерви її не витримали.
Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.
— Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну що це? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?
— Ні! Ні! Я сама! Я сама! — крізь сльози промовила дівчина.
— А для чого?
— Тому що... тому що... ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..
Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.
З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з десятого «а» на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити «травку», але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй «щось страшне», але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили «щось страшне».
— А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?
— Тому що я живу з ним в одному буднику. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав мені: «Ти з ним не дружи!» А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала...
— Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?
В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.
«Дивні ці люди, — подумав капітан. — Не розуміють, що заперечення іноді говорить більшс, ніж ствердження».
З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.
Оперативники доповіли, що після «Верховини» Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні «Жигулі», які їх там чекали.
Та, оскільки «Жигулі» стояли на боці зустрічного руху і одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх з поля зору. Встигли тільки записати номер.
«Жигулі» належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.