У погребі. Втеча. Бородань. Остання зустріч з «батьками».
Я прокинувся від холоду і сирості.
І перше, що я побачив, була мокра земляна стіна.
Мене охопив жах. Мені здалося, що я вмер і лежу в могилі...
Та, глянувши на лампочку, що світилася угорі біля чорної замшілої драбини, я подумав: «Ні, лампочок у могилах не буває і драбин теж».
А коли побачив величезний дерев'яний ящик з картоплею, діжки, скляні закручені банки з компотами, — то зрозумів: не могила це, а погріб, льох.
Я лежав у льоху на розкладушці, прикритий ковдрою, ще й кожухом. Спросоння розкрився, і тому змерз, прокинувся.
Біля розкладушки на двох стільцях стояло кілька термосів, транзисторний прймач, лежали книжки і записка.
«Любий синку. Пробач і не гнівайся. У нас не було ін¬шого виходу. Ти зараз у такому нервовому стані, що можеш наробити непоправних дурниць, за які потім шкодуватимеш все життя. Повір, у нас просто немає ні часу, ні можливості займатися тобою, і ми змушені вдатися до такого незручного способу твого порятунку. Ще раз пробач. Ми дуте любимо тебе. І робимо все тільки заради твоєї користі і безпеки. Потерпи трохи. Їж, читай, счухай музику і додре закутуйся, шоб не застудитися.
Цілуємо тебе.
Тато і мама.»
Замкнули батьки синочка у льоху.
Мамочка дала звечора снодійного під виглядом аспірину, щоб не прокинувся, як будуть переносити, і...
Ну, дорогенькі! Любесенькі! Ріднесенькі!
І таке мене зло узяло, що я схопив один з термосів і пожбурив об стіну. Кришка одлетіла, усередині дзвякнуло й посипалося.
«Що ж це я роблю? Кого ж це я караю? Сам себе! Там же гаряча їжа, чай, кава...»
Більше нічого розбивати я не став.
Подряпався на драбину, спробував натиснути на ляду — де там, навіть не зрушилася.
Спробував крикнути — сам свого голосу майже не почув. Глухо, мов крізь подушку.
Льох у баби Манефи за хатою край городу. Навколо погреба бур'яни — кропива майже двометрова. Навіть кури там не гребуться. Ніхто не ночує.
І вибратися звідси самому годі й думати.
Ввімкнув транзистор, лежу, слухаю й думаю — що ж там нагорі у світі вільному робиться? Де мої «ріднесенькі»? Поїхали, мабуть, знову свій скарб одвойовувати. Важке у них становище. У міліцію не заявиш. Самим діяти треба. Невже вони на щось сподіваються? Ті ж грабіжники озброєні. Та й здорові які!
І баба Мянефа теж штучка! Дозволила, щоб рідного онука у сирий холодний льох замкнули. Та моя бабуся Світлана такий би зчинила галас, якби хтось посмів зі мною таке зробити. Та й хто б це посмів? Мої тато з мамою? Та нізащо в світі! Ні за які гроші!
І твої б не зробили з тобою так. Певен, їм би й на думку таке не спало.
І знову жалко мені стало Вітасика Граціанського. Ну що в нього за життя? Що в нього за батьки?..
Скільки минуло часу, я не знаю.
Я вже тричі їв, двічі спав-дрімав, прочитав півкнижкн «Експедиція «Гондвана» Леоніда Тендюка.
І раптом, коли я знову почав дрімати, за спиною в мене почулося:
— Ну, все! Іди вже...
І зацокали, віддаляючись, копита...
Я підхопився.
Дзвякнула нагорі клямка. Чи це мені тільки здалося?
Я подряпався по драбині, натиснув на ляду. Вона піддалася.
Двері погреба були прочинені.
Ти, мабуть, не знаєш, яке то почуття, коли після довгого сидіння в погребі ти нарешті виходиш надвір.
Ти занурюєшся у повітря, як у теплу воду. І тобі так хороше, що хочеться кричати від радості.
Та я не кричав.
Я, наче злодій, озирався навколо, боячись, щоб мене не схопили.
Але ніхто мене не хапав. Бо нікого поблизу не було. І «Лади» у дворі не видно.
«Ну. все! Досить мені тих Граціанських, треба тікати», — вирішив я.
І, сторожко озираючись, я гайнув на вулицю.
Був день. Світило сонце. Але вулиця була безлюдною.
Лише та сама старенька бабця, що сміялася з мене, сиділа на лавочці біля своїх воріт. Побачивши мене, вона усміхнулася і привітно помахала мені здаля рукою. Я розгубився і теж помахав їй. Хоча це було й ні до чого. Бо ж я тікав. А втікачі, як правило, ні з ким не вітаюгься.
Здіймаючи куряву, я побіг вулицею у бік пошти. Ще коли я дзвонив по телефону мамі, я помітив, що там, на майдані, висить жовта табличка автобусної зупинки.
Пробігаючи повз обійстя діда Гогоні, я зиркнув через тин і ледь не впав. Біля старого осокора, що ріс одразу за ворітьми, стояв дід. Побачивши мене, він усміхнувся і схопився за дерево. Біжи, мовляв, я тебе не бачу.
І я побіг.
Автобуса не було. Я вирішив не чекати і побіг дорогою, що вела на трасу.
Я хотів додому. Але додому було далеко. Ми їхали машиною майже три години.
В кишені у мене було всього тридцять п'ять копійок. Мабуть, оту десятку, яка колись там лежала, передбачливо витягли «дорогі батьки».
План був такий. Дістатися до Хрястова (за двадцять копійок) і подзвонити за п'ятнадцять додому, щоб хтось приїхав по мене електричкою.
Три дні мого чарівного перетворення от-от мали вже закінчитися, а з ними і всі мої переживання...
Хто відчинив льох і випустив мене — чи баба Манефа, чи дід Гогоня, чи, може, отой таємничий невідомий чарівник, що скаче на коні, — я збагнути не міг. Та й не дуже про це зараз думав.
Я хотів якнайшвидше втекти. Тільки щоб мене не впіймали, не завернули, не замкнули знову у льосі.
Біг я довго, аж поки зовсім не захекався, не знесилів і не повалився у траву на обочині.
І отам, лежачи у траві на обочині і дивлячись, як проносяться по шосе машини, я — хочеш, вір, хочеш не вір — побачив «дорогеньких батьків».
Мені здалося, що їхня «Лада» мчить прямо на мене. Я ледве встиг опустити голову в траву. І весь заціпенів од страху. Чекав: от-от заскриплять гальма, і машина зупиниться. Але вони мене не помітили, не спинилися.
Вони їхали в бік села. Зараз вони приїдуть, побачать, що мене нема, і кинуться наздоганяти. Треба було якнайшвидше тікати подалі. Пішки не втечу. Доженуть. І я вирішив «голосувати».
Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку — нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік — удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь «Москвич» спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята:
— Що таке?
— Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! — попросив я.
— А гроші є? — спитав він.
— Двадцять копійок.
Віч мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.
Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.
— Тобі куди? — спитав усміхнений молодий бородань.
— У Хрястів.
— Сідай!
Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І тільки коли сидів на гарячому клейончатому сидінні, сказав тихо:
— Тільки в мене всього двадцять копійок.
— Купиш собі на них морозива, — хитнув бородань головою, і ми поїхали.
— Він тебе — що? — через це й взяти не захотів? — Бородань, мабуть, бачив, як я просився у «Москвич».
— Ага. — кивнув я.
— Шкура, — сказав бородань. Якийсь час їхали мовчки.
— Тікаєш чи доганяєш? — усміхнувся бородань.
— Тікаю, — зітхнув я.
Він знову замовк. Потім сказав:
— Судячи з твою фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже — все гаразд.
До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:
— Теібе де висадити?
— Мені взагалі на вокзал...
— Куди ж ти за двадцять копійок їхати зібрався? — засміявся він.
— А я по міжміському матері подзвоню. Вона за мною приїде.
Він перестав усміхатися.
— Он воно що... Пробач... Я б тобі позичив... Але... усі до копійки витратив донечці на шубку — випадково трапилася в одному сільмазі. — Він ніяково знизав плечима. — Я ж не знав...
— Та ви що! — поспішив його заспокоїти.— Все буде нормально. Я вам такий вдячний...
Біля вокзалу бородань мене висадив.
— Ну, хай тобі щастить! — і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.
Ні мамі, ні татові я не дозвонився. Всюди було зайнято.
Тоді я не витримав і подзвонив тобі.
Це ти вже знаєш.
Але це ще не кінець.
Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу, потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.
І раптом побачив їх — «батьків»! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись на всі боки. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі — удав і кролик. Наступної миті він зірвався, з місця і кинувся до залу чекання.
Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чийсь чемодан, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.
Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.
От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!
Замружуюсь.
«Не хочу! Не хочу! Не хочу!» — рветься з грудей.
І раптом чую голос Елеонори Іванівни:
— Та це ж не він!
— Не він! — розгублено каже Борис Борисович. — Але ж... я ж... точно бачив його... Може, кудись вибіг…
Борис Борисович штовхає двері з одного боку коридорчика, з другого. Замкнені. Так, як і ті, біля яких стою я.
— Чортівня якась! — бурмоче Борис Борисович.
І я, нарешті, розумію: я перестав бути Вітасиком Граціанським, я знову став Вітасиком Дорошенком!
І разом з радістю несподіваного звільнення від небезпеки така мене раптом охопила радість, що я — це знову я, а не Граціанський, наче заново на світ народився. Аж засміявся. Такі рідні й дорогі здалися мені мої дешевенькі джинсики вітчизняного виробництва з латкою на коліні, що я готовий був цілувати оту латку. І черевички мої шостої взуттєвої фабрики. І сорочечка картатенька без ґудзика на комірі. І все-все моє власне, не імпортне, якого я колись соромився і стидався.
— Отож-то! — весело промовив за спиною хриплуватий голос. І зацокотіли, віддаляючись, копита.
Крізь розчинені четверті двері, у які я вбіг, до коридорчика вже зазирають, налазячи один на одного, цікаві.
— Що трапилося? Що таке? Що сталося?..
— Нічого-нічого! — поспішливо говорить Елеонора Іванівна. — Ми думали, що це наш син. Чоловік помилився. Вибачте.
І, схопивши Бориса Борисовича під руку, вона швидко повела його геть. Боялася, що зараз з'явиться міліціонер.
Цікаві одразу розійшлися.
А через півгодини приїхав ти.