«Справжні оперативники!»
Все те, що ви почули, Вітасик Дорошенко розповів Жені Кисілю, сидячи на лавочці у кутку залу для чекання.
Щойно Вітасик устиг закінчити свою розповідь, як підійшов і сів поруч з ними високий широкоплечий юнак із значком майстра спорту на піджаку. Юнак привітно подивився на них, усміхнувся і спитав:
— Куди, козаки, мандруєте?
Хлопці перезирнулися:
— А що? — спитав Вітасик.
— Та нічого. Бачу, вже півтори години сидите. А нікого з дорослих поряд нема. Отже, самостійно подорожуєте. До міста?
— А ви хто? З міліції? — спитав Женя.
— А хоч би й так, — юнак усміхнувся.
— Ходімо! — Женя схопив Вітасика за руку й потяг. — Батьки там на пероні чекають, а ми тут... Біжімо! Женя майжо силоміць примусив Вітасика бігти.
— Що таке? Чого це ти? — спитав на бігу Вітасик, коли вони вже були на пероні.
— Потім поясню. Давай сюди, під вагони! — Женя шмигонув під товарняк, що стояв на другій від перону колії. Вітасик за ним.
— Диви! Він за нами женеться! — обернувшись, вигукнув Вітасик.
— Я ж тобі казав!
Справді, високий юнак вибіг на перон і нервово озирався, втративши з очей хлопців.
Вони принишкли, ховаючись за колесами.
— Так що таке? — віддихуючись спитав Вітасик.
Женя похапцем, без деталей, у загальних рисах розповів йому про Шипулю, про своє викраденая, про капітана Горбатюка...
— Ух ти! Мафія! Як у кіно! — прохопився Вітасик.
І тут вони знову побачили високого юнака. Він вискочив з-під коліс за кілька вагонів од них і загукав, побачивши їх:
— Стійте! Зупиніться!
Але вони знову шмигонули під колеса і ледь-ледь не вгналися під маневровий тепловоз, що з'явився на першій колії.
На мить присіли, перелякані, а тоді щодуху рвонули вздовж колії, а потім знову шмигонули під товарняк. Якби юнак був не такий високий, йому б легше було шмигляти під вагонами. Тут у хлопців була явна перевага. Це й дозволило їм одірватися від переслідування.
Нарешті вони вискочили за межі станції, на якийсь порослий бур'янами пустир. І туг Женя, що біг попереду, з усього розгону потрапив у чиїсь обійми.
Підняв голову — і не повірив своїм очам.
Його міцно тримав у руках... Шипуля. Шипуля був вражений не менше, ніж Женя Кисіль. Він гигикнув, потім зареготав:
— Ні! Не вірю! Так буває тільки у казках. Хоч я й не тебе чекаю, але й ти мені дуже потрібен. Ходімо! — він обернувся до Вітасика, що стояв осторонь, здивовано дивлячись на них. — А ти — киш! Рви звідси!
Але замість того, щоб тікати, Вітасик рвонувся вперед:
— Ні! Я його не залишу. Ми разом.
Шипуля вибалушився на нього:
— Що? — потім нахмурив брови. — А чого ви бігли? За вами хтось гнався?
— Гнався! З міліції! — Женя задерикувато глянув на Шипулю і смикнувся всім тілом. — Пустіть! Бо...
Він не договорив — Шипуля підхопив його під руку, другою згріб Вітасика і разом з ними у кілька стрибків миттю доскочив до машини, що стояла за пустирем на дорозі.
Водій машини вже відчинив передні й задні дверцята.
Шипуля силоміць запхнув хлопців у машину, почав залазити сам (йому непросто було впихати своє велетенське тіло у «Жигулі»), і в цю мить на пустирі з'явився юнак. Він замахав руками і загукав:
— Стій! Стій!
Але добігти до «Жигулів» не встиг.
Шипуля вже хряснув дверцятами, і машина з місця набрала швидкість.
Тільки тепер Женя зрозумів, яку дурницю він упоров. Вони тікали від того, хто хотів їх захистити, і потрапили прямісінько до рук злочинців.
Вітасик сидів на передньому сидінні поруч з водієм. Женя на задньому з Шипулею. Він глянув на водія. Це був той самий низенький дядечко в окулярах, з борідкою, який його викрадав.
Дядечко, напівобернувшись, глянув на Женю і криво усміхнувся:
— От бачиш, знову зустрілися. Попереджали тебе по-хорошому. А ти стукаєш, дятлик. Негаразд. Тепер доведеться відповідати. То ж не жарти, серденько... То...
Він, мабуть, ще хотів щось сказати, але тут Шипуля, озирнувшись назад, перебив його:
— Здається, нам сідають на хвоста. Жми.
Женя витяг шию, намагаючись теж зазирнути у заднє скло, та Шипуля рвучко присадив його:
— Тихо будь!.. Мало того, що через вас, тюльки, велику рибу впустили, так ще й клопіт маємо... І не радійте! Для вас краще, коли нас не доженуть... Бо ми вами прикриватися будемо. Ви наші заложники.
Хлопці відчули всю смертельну небезпечність свого становища.
Стрілка на спідометрі вже минула риску «сто» і підбиралася до ста десяти.
Машин на шосе в тому місці було небагато, і це давало змогу розвивати максимальну швидкість.
Та несподівано з обочини, де стояв мотоцикл, на шосе зробив крок і підняв руку із смугастим жезлом міліціонер.
Водій ледве вивернув машину, щоб не збити його з ніг. Але навіть не пригальмував. Тільки хукнув перелякано.
— Не тушуйся! Газуй! — засміявся Шипуля.
Женя все-таки обернувся. І побачив, що їх переслідує світла «Волга», а тепер уже й міліціонер на мотоциклі.
Що таке погоня на шосе, я думаю, розповідати вам не треба. Я певен, що ви встигли вже надивитися досить фільмів з такими погонями. Отже можете легко собі уявити й без моєї розповіді. Річ це, безперечно, захоплююча... для тих, хто дивиться. А для тих, хто сидить у машині, яку переслідують, то річ страшна й небезпечна.
Водій був білий, як мрець, руки його гарячково вчепилися у кермо і дрібно тремтіли — чи то од вібрації, чи ти від страху.
— Та жми, не бійся! Аварійної ситуації створювати вони не будугь. Вони ж гуманісти — знають, що в нас на борту малявки. Отже давай родео! Га-га-га! — він зарего¬тав так, як регочуть пірати у мультфільмах. — Люблю гострі моменти!
— Тобі це атракціон! — процідив крізь зуби водій. — Ти хлопець рисковий. А в мене сім'я...
— Сім'я й без тебе проживе! — знову зареготав Шипуля. — Слава богу, має на що.
— Тіпун тобі на язик! — сердито процідив водій. Стрілка спідометра вже тремтіла на цифрі «сто сорок».
— Ну жми, жми! Ще трохи і ми будемо у зоні фазенди... О! Уже!.. Викликаю шефа! — Шипуля висмикнув з бічної кишені довгастий апарат, ривком вигяг антену, і одразу запищав зумер.
— Алло, шеф! Нам сіли на хвіст. Ми щойно проскочили сто двадцять сьомий кілометр.
Крізь шарудіння і писк почулося:
— Хвоста можу одрізати тільки на сто дев'ятому. Через сім хвилин. Постарайтесь одірватися хоча б метрів на п'ятсот.
— Тобі ясно? — спитав Шипуля водія. — Газуй! Женя й Вітасик з тривогою дивилися на жигулівський годинник. Сім хвилин минали...
Вони ще здалеку помітили, як на шосе з ґрунтової дороги виїхала вантажна машина. Вона їхала назустріч зигзагами, вихляючи з боку в бік. Так їздять тільки шофери у нетверезому стані.
Уникаючи зіткнення, «Жигулі» трохи не вискочили на обочину. Проскочили. І в ту ж мить вантажна машина спинилася, ставши поперек шосе.
Вони ще встигли почути, як дико завищали гальма.
Але чи сталася аварія, чи ні — вони вже не бачили, бо шосе звертало ліворуч.
— Спасибі, шеф! — радісно вигукнув Шипуля.
З апарата почулося насмішкувате:
— За спасибі працюють лише монашки з товариства «Милосердя».
— Про що мова, шеф! Все буде оплачено! — знову вигукнув Шипуля.
— Клієнта везете? — почулося з апарата.
— Ні, шеф... — зітхнув Шипуля.
— Ви що — жартуєте? Кому тоді потрібні ваші танці?! — роздратовано залунало з апарата.
— Так сталося... Нічого не можна були зробити. Ми навіть кинули більмуватого на станції, бо почалася погоня.
— Не розумію.
— Ми захопили хлопців. Вони самі вискочили на нас.
— Яких хлопців?
— Отого Женю Кисіля. І його товариша.
— А-а... Ну це добре. Тепер це нам згодиться. Тільки на фазенду не потикайтесь, їдьте до дідуся. Я надвечір туди приїду. Все!
Шарудіння і писк зумера припинилися. Шипуля був у доброму настрої.
— Ну як? Га? Жижки трусилися? Га-га-га! — заливисто реготав він. — Як ми хвоста обрубали?! — радів так, наче то він сам все зробив.
Водій похмуро мовчав.
Машина довго петляла по якихось сільських ґрунтових дорогах, поки знову вискочила на безлюдне шосе з квадратних бетонних блоків.
— Ну, досить вам пейзажі роздивлятися. Лягайте! Ти вперед — голову в коліна! — Шипуля силою пригнув Вітасикову голову до колін. — А ти сюди — вбік! — притис Женю до сидіння. І не дивитися у вікно! Бо мішки на голови понадіваю.
Женя згадав, як йому зав'язували очі, і зрозумів, що опиратися — марна праця.
— Доведеться вам, пацани, пожити трохи у дідуся в сараї. Якщо взагалі жити хочете. Думайте над листами, які напишете батькам. Слова підбирайте. Щоб за душу брало! Сльозу вишибало! Га-га-га! — Шипуля знову противно зареготав. — Від цих листів залежатиме ваше життя і наші інтереси.
Женя був у відчаї. Це він, він винен у всьому! Ну нащо кинувся тікати від того юнака, що підсів до них? І Вітасика підбив. Там його чекають батьки. Радіють, що він нарешті знайшовся. А через його, Женіну, дурість не дочекаються. Тепер, може, й зовсім...
Женя підхопився:
— Пустіть Вітасика! Пустіть! Мене везіть, а його відпустіть! Ви ж хотіли. Його батьки там чекають, він пропав був.
Для Шипулі це було так несподівано, що він не одразу зреагував. І лише тоді, як Женя все це вигукнув, він знову притиснув його до сидіння:
— Лежи! Ну! «Відпустіть»! Розумний який! Уже пізно. Хочеш, щоб тепер ми пропали?.. Почекають батьки. Он уже ми приїхали.
Машина під’їжджала лісовою дорогою до якогось хутора на галявині, мабуть, лісництва.
— Щось дідуся не видно. Він завжди у цей час біля вуликів порається, — стурбовано сказав водій.
— Та чого ти нервуєш? Підгрібай. Ох, уже ці перелякані старички!
— Піди перевір, — буркотнув водій, зупиняючи «Жигулі» метрів за п'ятдесят від лісництва.
— Та нема ж шухеру, чого ти, — роздратовано сказав Шипуля, але з машини виліз. Хлопці вже піднялися й дивилися, як Шипуля, озираючись на всі боки, іде до будинку. От він уже прочинив хвіртку, зайшов на подвір’я, гукає:
— Діду! Де ви там?
Це сталося так раптово, що хлопці аж здригнулися.
Знизу, з трави, зметнулися вгору великі рибальські сіті, накрили Шипулю, і він, падаючи, забився в них, як велетенська дивовижна риба. Кілька чоловік у цивільному і двоє міліціонерів одночасно вискочили з різних боків — з-за повітки, з-за будинку, з-за копиці сіна — і кинулися до машини.
— У, чорт! — лайнувся водій, та зрушити машину з місця не встиг.
Женя обхопив його руками ззаду, затуляючи очі, й гукнув Вітасику:
— Ключ!
І коли водій зметнув догори руки, щоб вивільнитися від Женіних обіймів, Вітасик висмикнув ключа.
«Жигулі» вже оточили з усіх боків.
Першим, хто зазирнув у машину, був капітан Горбатюк.
— Живі? Здорові? — він полегшено зітхнув.
— Мало того, що живі-здорові, — просто геройські хлопці! — вигукнув вусатий міліціонер. — Діяли, як справжні оперативники.
— Молодці! Молодці! — тільки й сказав капітан.
Що може бути приємніше для хлоп'ячого серця — коли кажуть, що ти герой, а ти справді зробив щось таке, що не кожного дня роблять навіть найвідчайдушніші хлопці.