Два капітани об'єднуються.
Був пізній вечір наступного дня.
Два капітани знову сиділи на балконі свого дванадцятого поверху, дивилися на вогні міста і гомоніли. Власне, говорив переважно капітан Горбатюк, а капітан Попенко слухав, іноді щось питав, а іноді вставляв кілька слів.
— Ти собі не уявляєш, як я переживав за хлопців! Спершу несподівано зник Женя. І Костя Барановський, «сьомий», що його опікав. А я ж обіцяв батькам абсолютну безпеку. Ну, думаю, біда. Але потім Костя подзвонив з Хрястова. «Хлопці зустрілися, сидять на вокзалі, чекають електричку, я з них очей не зводжу». Ну, порядок!.. Трохи заспокоївся. Виїжджаю разом з групою у лісництво, до «дідуся»...
— А хто тебе вивів на «дідуся»? — спитав Попенко.
— Уяви собі, родич Граціанського. Дід Гогоня. Чесний, хороший чоловік, фронтовик, інвалід. Той «дідусь» до Граціанського з якимось дядечком вранці приїздив. Дід Гогоня його побачив, пізнав. І до дільничного: «Треба, каже, Борку рятувати, загине. Я того, каже, «дідуся» ще з війни знаю, він мене забув, а я його ні. То страшний чоловік, був зрадником, поліцаєм. Тепер У Вовчому бору лісникує на відлюдді. Я думав, він тихо сидить, доживає, а він, бачте... Раз він у цьому ділі замішаний, діло криваве. А ще підштовхнуло діда й те, що Граціанські свого сина у льох замкнули. Щоб не виказав їх. Обурився дід. «Раз вони так, то і я мовчати не буду!»
Ну, а вже «дідусь» виявився наскільки підлим, настільки й слабодухим. Коли йому нагадали про його військові подвиги, сам усе виклав. Про їхню «організацію». Керував нею «шеф» — Олександр Васильович Ригоренко, він же Лисовин, він же Золотаревський, він же Тарасюк, старий рецидивіст, «злодій у законі», дванадцять разів судимий за шахрайство, крадіжки, бандитизм. В «організації» було кілька колишніх спортсменів, на чолі з Шипулею. Займалася «організація» рекетом — примушувала платити данину працівників торгівлі, головним чином кооператорів. До речі, «шефа» ми взяли в той же вечір знову ж таки завдяки хлопцям, Жені та Вітасику.
— Яким це чином? — спитав капітан Попенко.
— Засідку ми зробили тому, що «дідусь» сказав, начебто сьогодні мусять привезти якихось «клієнтів». Там у нього на хуторі у підвалі що тільки не робили з «клієнтами» рекетири, щоб примусити їх віддати гроші. Страшна річ!..
Затримавши Шипулю та водія, ми думали, що на цьому й кінець. Хотіли вже їхати. Аж тут хлопці кажуть: «Увечері сюди мусить прибути й шеф. Ми самі чули, як він по рації говорив». У них там оснащення не гірше, як у заокеанських мафіозі: і японська радіотехніка, і машини, і озброєння. Будь здоров! Ну ми, звичайно, хлопців негайно одправили під охороною у місто, додому, а самі залишилися чекати «дона Ригоренка».
— Обійшлося хоч без стрілянини?
— Уяви собі — без. Двох охоронників «шефа» накрили так само сіткою, як і Шипулю. А «самого» взяли спокійно в машині. Він навіть не намагався втекти, зрозумів, що програв.
— Ну а Граціанські?
— Сьогодні вранці прибули признаватися. Самі. Мабуть, через те, що син у них пропав, утік.
— Куди?
— Ми й самі спершу не знали. Але вдень поїхали на «фазенду» Ригоренка робити обшук. Після того телесеріалу «Рабиня Ізаура» ніхто свої дачі та обійстя інакше як «фазенда» тепер не називає. І ти знаєш, там у підвалі несподівано знайшли Вітасика Граціанського. Знесиленого, ледь живого від страху й переживань. Каже, що його викрали й три дні тримали під замком.
— Що ж, цілком імовірно.
— Я б теж так подумав, якби...
— Що?
— ...якби Граціанські не запевняли, що син зник тільки вчора.
— Може, хлопець перебільшує. Коли сидиш під замком, час тягнеться так повільно... здається, що минув цілий день, а минуло всього три години. Тим більше коли тебе викрадено і в тебе такий стан.
— Стан справді дивний. Бо Граціанські запевняють, що їхній Вітасик утік із села. І дід Гогоня про це говорив — що він навіть випустив хлопця з льоху, допоміг втекти. А юний Граціанський твердить, що в селі зовсім не був, що його викрали одразу після школи, в суботу.
— Що?
— От-от. І якби ж не ще одне «якби»...
— Яке?
— Якби не розповідь Вітасика Дорошенка...
— Ану-ну! Що він розказує? Куди він зник? Де він був?
— Він говорить, то він несподівано перетворився на Вітасика Граціанського.
— Що-о?!
— Тобто пройняв його подобу.
— Як це?
— А отак. Почув таемничий голос за спиною... Пам'ятаєш, я тобі говорив... І той голос йому запропонував...
— Нісенітниця! Казки! Містика!
— З точки зору формальної логіки і здорового глузду, звичайно, повірити в це важко...
— Неможливо повірити! Бо це неймовірно! Бувають речі ймовірні і речі неймовірні! Це — річ неймовірна!
— Багато у житті неймовірних речей, які, як не дивно, реально існують.
— Знову ти за своє!
— Твоя версія?
— Моя версія — твої хлопці фантазери і авантюристи. Такі характери бувають — це науково доведений факт. Вигадують і самі вірять у свої вигадки. І так переконливо доводять, що тільки вуха розвішуй. Ну, добре, облишимо цю фантастику. Скажи мені краще, як це кришталево Чистий, поза всякими підозрами Борис Борисович Граціаиський так ганебно вталапався в той бруд?
— Все почалося з малого. Один раз дозволив, щоб його дружині зробили цінний подарунок на іменини. Потім сам не відмовився від подарунка. Потім ще, ще... І почав брати хабарі. В його ж руках розподіл дефіциту. Не останню роль зіграв також брат його дружини Здоровега, через якого ділки налагоджували зв'язок з Граціанським.
— А як його здоров'я, до речі?
— У сорочці народився. Житиме. Тільки не на волі.
— А чого все-таки Борис Борисович зірвався і поїхав до матері відкопувати гроші?
— Знову ж таки родич Здоровега. Повідомив, що треба негайно зібрати велику суму, щоб начебто визволити з тюрми спільників. Але то була пастка, розставлена «доном Ригоренком». Вони хотіли вистежити, де ховає готівку Граціанський. І це їм вдалося. Вони вірно розрахували. Дізналися адресу матері і влаштували там засідку.
— Значить, Здоровега був у них на гачку? І «заклав» родича?
— Авжеж. А потім вони вирішили його прибрати. Коли заволоділи грошима Граціанського. Щоб не навів на слід. Причому руками неповнолітнього. Провести цю операцію чисто ми їм перешкодили. Знову ж таки, завдяки Жені, який навів нас на Шипулю. І ми почали за ними стежити...
— Ну, Здоровегу і Граціанського я в тебе, мабуть, заберу. Вони проходитимуть по моїй парафії.
— Забирай. Хоча доведеться нам працювати в контакті.
— Авжеж. І розкрадачі, і вбивці тепер в одній компанії.
Капітан Попенко на хвилину задумався, дивлячись на пригасаючі вже вогні майже нічного міста. Потім спитав:
— А чого все-таки Шипуля зазирав у бінокль до квартири Граціанських? Адже він прекрасно знав, що Граціанські поїхали у село. Шипулині «самбісти» уже ж були там.
— По-моєму, ці рекетири, крім усього, збиралися просто-напросто ще й обчистити квартиру Граціанських, користуючись їхньою відсутністю. Було що взяти. І Шипуля приглядався, розвідував, як би відключити сигналізацію.
— А для чого було викрадати Женю?
— По-перше, щоб залякати. Щоб не плутався під ногами. По-друге, їх справді цікавило, чи під підозрою в нас Граціанський. Від цього залежало їхнє до нього ставлення. Якщо під підозрою і його от-от заарештують — це одне, можна з ним не церемонитися. Якщо ні — то інша справа: його можна залякувати, шантажувати, вимагати, щоб він працював на «організацію».
— Той «дон Ригоренко» не дурний чоловік. Тому й небезпечний.
Вони трохи помовчали.
Потім капітан Горбатюк зітхнув і сказав:
— Одного лише ніяк не можу збагнути.
— Чого?
— Що ж то був за таємничий голос за спиною? Я ж його сам чув. На власні вуха.
— Знову ти! Ну — як хлопчисько! Кажу ж тобі — звичайнісінькі слухові галюцинації. Під впливом розповідей отого твого Жені. Дуже ти вразливий. А тут ще нервував, спав погано...
— Ні... ні... не в цьому справа... Просто ти дуже все пояснюєш, — капітан Горбатюк похитав головою. — Ех! Якби все незбагненне пояснювалося так просто...
— Тобі не в карному розшуку працювати, а у театрі юного глядача. Режисером. П’єси-казки ставити...
Капітан Горбатюк тільки махнув рукою.