Справа заплутується ще більше.
Капітан Горбатюк сидів у своєму кабінеті, дивився у розчинене вікно і чухав потилицю. Він не любив безглуздих, як то кажуть, тупикових ситуацій. А ця була саме такою. За родом своєї діяльності йому весь час доводилося мати справу з секретами, загадками і таємницями. Він їх ніколи не боявся, терпляче починав розплутувати найзаплутаніший клубок найскладніших ситуацій, обережно перебираючи то ту, то іншу ниточку. Але тут жодної ниточки не було. То не був клубок, то була більярдна куля — гола, як коліно. Хлопець зайшов у туалет на третьому поверсі і зник, пропав, як булька на воді. Жодного сліду, жодної версії. Щось неймовірне, незбагненне. Тупик. Як ота стіна у дворі, на яку виходить вікно його кабінету, — глуха, кам'яна, непроникна.
І враз над підвіконням на тлі тої глухої стіни, у яку безпорадно втупився капітан, з'явилася голова.
— Шерлок Горбс! Ну ти даєш! Ми ж домовилися!.. Я чекав-чекав... А ти тут потилицю чухаєш. — Сірі очі, опушені рудими віями, дивилися докірливо.
— Вибачай, Толя, ти вночі чергував. Я не міг тебе попередити. Заходь.
І поки Толя, а точніше капітан Анатолій Петрович Попенко, слідчий відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією (що російською мовою має виразну, всім відому абревіатуру ОБХСС) іде з двору до кабінету, кілька слів про двох капітанів.
Колись, коли вони були на другому курсі, викладач криміналістики професор Китайгородський пожартував:
— Бути вам, студенте Горбатюк, українським Шерлоком Холмсом. І здібності у вас аналітичні, безперечно, є, дедуктивний метод опануєте легко. І прізвище якраз підходяще, наче спеціально предки подбали... Адже, що таке «горб» українською мовою? Те ж саме, що «холм» російською. Височина. Невелика гора. Отже, дерзайте! Постарайтеся зійти на ту гору.
Друзі після цього жартома почали називати Горбатюка «Шерлок Горбс». І Стьопа Горбатюк на це прізвисько не ображався навіть тоді, коли став уже Степаном Івановичем.
Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий в ОБХСС — так уже склалося.
— Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти... — гучно вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.
— Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.
— У нас з тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?
— Хлопець один зник. П'ятикласник.
— Ну-у... Скільки тих п'ятикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблудилися, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.
— То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.
— Хто це бачив?
— Друг його, однокласник.
— І більше ніхто?
— Ніхто.
— Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.
— Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.
— Як? Розчинився у повітрі?
— Ні. Але що зайшов і не вийшов...
— А де ж він дівся?
— Оце мене й мучить... Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.
Капітан Попенко зітхнув:
— Знаю. Незбагненна річ. Але без неї... Ану, розкажи трохи детальніше.
І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.
— Він вийшов! — переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.
— Як?
— Дуже просто. Ногами.
— Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекае, не хоче пропустити...
— От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло і в цей час... Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.
Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.
— Капітан Горбатюк слухає.
— Товаришу капітан! Він тільки що дзвонив! — Жіночий голос тремтів і зривався.
— Хто?
— Вітасик... Тобто... — Вона замовкла.
— Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорим, що знайдеться! — Капітан Горбатюк від збудження не помітив, що він перебив її і кричить, потім враз опам'ятався:
— Пробачте! Пробачте! Я вас перебив. — І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:
— Це мати хлончика. Він дзвонив.
— От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! — Капітан Попепко посварився на нього кулаком.
— Але то був не він, — тихо сказала на тому кінці дроту жінка, — Я так хвилююсь... — в голосі її бриніли сльози.
— Що?! Як — не він?! — здивовано спитав Горбатюк.
— Не він, не він. Голос був не його.
— Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.
— Що ж я — голосу свого сина не можу впізнати? Що він — не говорив зі мною по телефону? То був не він. — Вона заплакала.
— Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.
— Ну... Раптом дзвінок... І, знаєте, серце у мене чогось... я наче відчула... ще не беручи трубки... Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються ... довші й наче настирливіші... Я схопила, до вуха і — аж закам'яніла вся: «Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні... Але ти не хвилюйся. Все буде добре!» Та голос абсолютно чужий, не його... «Хто це?» — питаю, ледь яе вмліваючи. «Та я ж, Вітасик!» — «А чого в тебе такий голос... не твій?» — «Правильио! Не мій! — каже. — Але все одно це я». — «Де ти?» — «Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви...» — і перервалося. І такий короткий гудок — пі! — як після міжміської розмови. Що це означає?.. Боже мій! Я так хвилююся!
— Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу — телефон, та ще міжміський, як ви кажете, може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в даному разі й відбулося.
— Ви думаєте? А чого він сказав «Не мій голос»? Що це означає?
— Ну... може, хотів сказати, що застудився, захрип...
— Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий... Але не його. Не його. Що це може бути? Може... може, його викрали?..
— Хто?
— Якісь... мафіозі. Зараз же пишуть, що і в нас...
— Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, ніякими аферами не займаєтесь, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.
— Але що ж тоді думати? Що? — майже істерично вигукнула мати.
— Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.
— Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте... Пробачте... До побачення...
Поклавши трубку, капітан Горбатюк переказав другові цю несподівану й дивну телефонну розмову.
— Ну, що скажеш?
— Скажу, що той твій «пропащий» п'ятикласпнк — свиня, точніше — порося. Не жаліє матері. І я б із задоволенням нам'яв йому вуха. Як колись мені тато. Хоча це нічого не дає. Бо потяг до авантюр у цьому віці нездоланний. Ти ж сам пам'ятаєш. Якщо вдача мандрівна, то...
— Куди ж його все-таки погирило? Сказати, що знайдемо, легше, ніж знайти. Але я мусив її заспокоїти…
— Думаю, він з'явиться сам.
— А я, значить, сиди і жди біля моря погоди?
— А що ж ти можеш зробити?
— Сьогодні, мабуть, уже нічого. А завтра зранку поговорю з Вітасиком Граціанським. Для початку.