Увечері на Юрка чекала несподівана звістка. Мати розповіла, що в село повернулася вчителька Ольга Трохимівна Труш. Поселилася в хаті евакуйованого вчителя фізики, неподалік Берегових. До війни вона викладала в школі ботаніку та зоологію. Учні захоплено слухали її уроки і чимало з них після закінчення школи ставали лісниками, садоводами, селекціонерами. Для кожного учня Ольга Трохимівна вміла знайти захоплюючу справу. Одразу ж, як тільки прибула в школу, створила ботанічний гурток. Учнів не примушували відвідувати заняття гуртка, приходили лише бажаючі, але скільки їх було, тих бажаючих! Збиралися в найбільшому класі, бо для всіх не вистачало місця. Юрко й зараз пам'ятає барвисту афішу, яка оголошувала про перше заняття гуртка. Закінчувалася вона закликом: «Приходьте всі, хто любить зелений дивосвіт, хто хоче збагнути його таємниці».
Ольга Трохимівна ще студенткою педагогічного інституту брала участь у кількох експедиціях, побувала в Середній Азії, на Далекому Сході, на Памірі. Їй пощастило побувати навіть на віддалених полярних островах і спостерігати за життям морських котиків.
Принесла вчителька на засідання гуртка багато фотографій, на яких були зображені учасники наукових експедицій, показала рідкісні рослини, розповіла про дивовижні, захоплюючі знахідки. Ольга Трохимівна роздала насіння жень-шеня, порадила висіяти його в своїх садках, розповідала, як треба вирощувати цю рослину.
Посіяв Юрко женьшень у своєму садку. Як не доглядав — не проросло насіння. А Люда Щербань ходила справжньою іменинницею. На її невеличкій грядочці з'явилися паростки таємничої рослини. За три роки женьшень підріс, і школярі часто приходили поглянути на «корінь життя».
Восени посадили горіховий сад, і майже всі дерева прийнялися, зазеленіли, пішли в ріст. Зібрали й колекції грибів, лікарських рослин. Чимало учнів за порадою Ольги Трохимівни посіяли на дослідних ділянках новий сорт пшениці «Безоста-І». Над її удосконаленням та поліпшенням працювали відомі селекціонери. Юрко теж посіяв на своїй ділянці «Безосту-І», носив воду з колодязя, поливав грядку. На очах творилося справжнє чудо. За ніч більшало колосся, наливалося важке добірне зерно. Пшениця піднялася така висока, що майже сягала Юркових плечей. Нарешті настали жнива. Почалися вони і на шкільних ділянках. За наказом голови колгоспу привезли невеличку молотарку та ваги. Молотили снопи з кожної ділянки окремо, зсипали його в мішки і ставили на ваги.
Юрко зібрав найбільший урожай пшениці. Невеличка діляночка дала два центнери й чотири кілограми добірного зерна. Такого врожаю з такої площі ніхто ще не збирав у селі. Це був рекорд. Хлопця привітав голова колгоспу і першому на піонерській лінійці вручив путівку на сільськогосподарську виставку в Москву.
Такі ж путівки вручив він і піонерам Люді Щербань, Володі Карпенку, Максиму Коломійцю, Валері Зазірному. Мали їхати в Москву наступного літа. Та не поїхали — завадили фашисти. Нема вже в живих Люди Щербань, Максима Коломійця, Валерія Зазірного. Заросли бур'яном шкільні ділянки. Поліцаї обснували колишнє шкільне подвір'я колючим дротом, вимурували кам'яні доти.
Чоловік Ольги Трохимівни з перших днів війни пішов добровольцем на фронт, а вона перед тим, як фашисти підійшли до Прип'яті, виїхала з малим сином у сусіднє село до своєї старшої сестри.
Та навесні карателі спалили село. Вчительці пощастило втекти від есесівців, і тепер вона повернулася в Жовтневе. Комендант Штарк дозволив їй жити в селі Відрадному, бо вона мешкала там до війни. І ще треба було Ользі Трохимівні лікувати сина Сергійка, бо він дуже застудився у вогких та холодних землянках, танув, як свічка.
Марія Федорівна відклала дві ковдри, подушку, посуд, бляшанку з гасом, примус, трохи продуктів, щоб завтра відвезти вчительці.
Уранці Юрко запріг Гнідка, поскладав на воза пожитки, кинув три оберемки дров і поїхав.
Побачивши Юрка, Ольга Трохимівна зраділа, її змарніле обличчя пройнялося радісним усміхом.
— Проходь, Юрку, — запросила. — Виріс ти, змужнів. Якби десь зустріла, то, мабуть би, і не впізнала. Розказуй, як ви тут живете, як наша школа.
— Я зараз, — озвався Юрко, — привіз вам трохи припасів. Увечері мама видоїть корову, то принесу ще молока.
Хлопець заніс до хати ковдри, посуд, примус та бляшанку з гасом, дрова.
— Протопіть піч, Ольго Трохимівно, — порадив, — хай піде по хаті теплий дух. Я вам ще привезу дров.
Аж потім сів на лаву, оглянув хату. На полу, застеленому сіном, вкритий рядном, лежав блідий хлопчик, син учительки — Сергійко. Минулого року він вчився у другому класі, ходив на Прип'ять і, як той вітер, гасав на ковзанах по замерзлій річці.
— Нема в нас нічого, — бідкалася вчителька, — все згоріло. Я ледве встигла пальто накинути та одягти Сергійка, як тікали в ліс. І все одно застудився. Днювали й ночували в болоті, ховалися від карателів. На очах тане. Думала, Оксана Василівна допоможе, а її нема в селі, втекла від арешту.
Вчителька відрізала скибку хліба, помазала маслом та медом, віднесла сину:
— Їж, Сергійку, і тобі полегшає. Я й молока дам. Спасибі, сусіди принесли, і сіна дали, щоб бую чим піл заслати, і рядно позичили.
Хлопчик поволі їв хліб з медом, запивав молоком з крутобокої білої чашки, а вчителька розповідала Юрі:
— У травні почалася облава на партизан. Увірвалися в село есесівці. Перестріляли всіх курей, пиячили, знущалися над людьми, як хотіли. А вранці виявилося, що один фашист плаває в колодязі. Чи скинув його хтось туди, чи, може, й сам упав з п'яних очей, а карателі зразу почали розправу. Наша хата стояла неподалік Прип'яті. Навколо шелюга, верби, очерет. Не встигла подоїти корову, як чую — собака сусідський гавкає, аж заходиться. І тут — постріл. Потім ще один. Хтось несамовито зойкнув. І голос сусідки:«3а що?! За що ти мою дитину вбив?!» У сусідки була маленька донечка — Оксанка. Так ми хутчій з хати, шелюгою до річки, причаїлися в очереті і не знаємо, як нам далі бути. Чуємо, німці поблизу лементують. І хату нашу запалили. Сиділи в болоті до пізньої ночі, чекали, поки карателі вгомоняться.
Учителька приклала руки до скронь, обличчя її посіріло від болю, і тільки очі спалахнули страшною ненавистю:
— Ніколи не забуду тих передсмертних зойків, дитячого плачу… І зараз чую ті вигуки… Ніколи не думала, що люди здатні на таку жорстокість! Та фашисти й не люди! Божевільні вбивці! Гасали, як навіжені, по кущах та шелюзі, а в болото не відважилися заходити. Стане на березі і гранати в очерет жбурляє. Пішли ми вночі на хутір до моєї далекої родички. А незабаром і той хутір спалили. Поселилися в лісі, викопали землянку, прикрили її глицею і жили… Ходили в спалені села, шукали в погребах картоплю, капусту, квашені огірки — харчувалися. Нам нічого, а Сергійко застудився. То я й вирішила перебратися в село. Німці видали наказ, щоб усі поверталися на те місце проживання, де мешкали до війни. Дістала я перепустку та дозвіл на право проживання в селі Відрадному. Спасибі Вірі Миронівні, допомогла, поручилася за мене. Думаю, і в селі мені робота знайдеться. Як хочеться дожити до того дня, коли не буде на нашій землі цих окупантів. Як я їх ненавиджу! Своїми б руками душила!
— Не треба так говорити, Ольго Трохимівно, — розгублено озвався Юрко. — Бо є всякі люди в селі, самі розумієте. З'явилися й агенти гестапо — так і нишпорять. Треба бути обережним.
Учителька довірливо посміхнулася:
— Так я ж, Юрку, знаю з ким говорю! Не вірю, щоб серед моїх учнів були зрадники! За кожного з них головою ручуся.
Приємно Юрку чути такі слова, та все ж застеріг:
— І серед ваших учнів, Ольго Трохимівно, є всякі люди. Шлапак зразу став поліцаєм, видав учителя математики Павла Никифоровича Кошового. Забрали гестапівці його з дружиною, розстріляли. І Шлапаку в нагороду віддали годинник Павла Никифоровича, отой, пам'ятаєте, круглий такий, а на ньому вибиті математичні формули.
— Який же це Шлапак? — болісно запитала вчителька. — Їх же три було в школі. Котрий з них?
— Тимофій, — уточнив Юрко. — Ходило по селу п'яне, до людей чіплялося, над дівчатами збиткувався. Убили його партизани під Солов'їним островом, ще минулої осені.
— Хто ще пішов з учнів німцям служити? Юрко опустив голову, відповів глухо:
— Я коменданту ловлю рибу, пайок одержую, фольксдойчем вважаюся.
— Знаю, — якось м'яко озвалася вчителька.
— А що? — розгублено відповів хлопець. — Довелося працювати… От і працюю!
— Тепер будемо разом працювати, — посміхнулася Ольга Трохимівна, — німці збирають лікарські рослини. Особливо їм потрібен для чогось корінь лопухів, платять за зілля сіллю та борошном. Відкривається пункт по прийманню лікарських рослин і в селі Відрадному. Так я й одержала призначення — працювати в цьому пункті. Я ж біолог, розуміюся на лікарських рослинах. Отже, Юро, будемо діяти разом. — Учителька якось загадково посміхнулася, запитала: — Нема у вас вересового медку?
Юрко так розгубився від цього несподіваного запитання, що навіть забув відповідь на пароль.
— Нема, — радісно заусміхався. — Був, та весь німчаки поїли!
— Нічого, — кивнула головою вчителька, — подавляться вони нашим хлібом і нашим медом. За все розквитаємося з фашистами і про їхніх прислужників не забудемо. Вигідна в мене робота буде — матиму можливість ходити по хатах, збирати зілля. Можна буде і в луг навідатися, і в ліс зазирнути, пошукати потрібні ліки. Ти будеш, Юрко, підтримувати зв'язок зі мною, бо доведеться, мабуть, Павла Павловича везти в Київ на лікування, гниє в нього кістка на нозі, все важче йому ходити.
Юрко сидів на лаві, слухав учительку і ледве не танцював від радості.
— Ти чого посміхаєшся?
— Радію, Ольго Петрівно, добре, що ви повернулися, тепер буде легше.
Увечері хлопець приніс Ользі Трохимівні сулію молока, поставив на стіл, сказав:
— Тепле молоко, парне, хай Сергійко зразу і вип'є чашку.
Учителька напоїла сина, прикрила його ковдрою, запитала Юрка:
— Як твої однокласники? Ніхто не загинув? Чи всі на місці?
Юрко спохмурнів, очі пригасли. Розповів про все, що довелося пережити за минулий рік, про своїх загиблих друзів. У вчительки засльозилися очі.
— Бідні діти. Максим ще зовсім хлоп'я. Найменший був у класі. Встане відповідати урок — і ледве видно його за партою. У Коломійців же було п'ятеро дітей. Невже всіх розстріляли?
Юрко мовчки кивнув головою, важко зітхнув і знову почав розповідати:
— Німці, як захопили село, зразу поставили шибениці і повісили Ніну Павлівну, родину лісника Мороза. Їх виказав Ситарчук. І Люду Щербань розстріляли, її сестра Оксана була в підпіллі.
— Так і Люди нема живої?
— Нема. Фашисти багатьох тоді постріляли.
— Чула я про цей розстріл, — зажурено озвалася вчителька, — тільки не думала, що й Люда загинула. Це ж моя найкраща учениця, золоті в неї руки були, до будь-якої роботи здатні. І вишивала Люда, як друкувала, справжня тобі художниця, і оповідання гарні писала, і женьшень вирощувала. А як хотіла стати вчителькою!
Ольга Трохимівна знову підійшла до сина, поправила подушку, поклала руку на чоло:
— Ти поспи, Сергійку! Потім я тебе ще чаєм напою. Є в нас гарний липовий цвіт. Він від кашлю допомагає.
Вчителька дістала з полиці торбинку з липовим цвітом, сипнула жменю в горщик з водою, поставила в гарячу піч.
— Чи лишився, Юрку, хто з учителів у селі? — запитала.
— Один Олександр Васильович, — відповів хлопець, — а більше нема нікого. Директор ще до приходу фашистів став командиром винищувального батальйону. Дружину його, Ніну Павлівну, я вже казав, скарали.
— Піонервожатої Ганни Дмитрівни теж нема?
— Пішла з Червоною Армією, перед війною закінчила курси медсестер. І Олена Марківна перед відступом наших влаштувалася на роботу в госпіталь — і теж відійшла з армією. Учитель фізкультури Микола Васильович, кажуть, у партизанах. Хату його німці спалили і матір розстріляли
— Страшно! — мерзлякувато повівши плечима, озвалася вчителька. — Убили, повісили, розстріляли! Задумали фашисти звести наш народ. Але нічого в них, Юрку, не вийде, згинуть вони, як та тля! І сліду від них не лишиться!
Ольга Трохимівна розмовляла і чистила картоплю, потім помила її, залила водою і поставила в піч.
— Хочу зварити, бо вже й забули, яка вона на смак. Ох і намерзлися ми в лісі. Особливо холодно вночі. Лежиш на глиці, а холод до кісток проймає… Як же там, Юрку, школа?
— Поліція в школі, — відповів хлопець, — а спершу німці стояли. Захопили село, і розмістився там штаб. Солдати зразу винесли в тир бібліотеку, підпалили книги і завалили їх землею. Тижнів два з-під землі валував дим. Парти порубали і попалили. Пам'ятаєте, стояв в учительській великий глобус? Так його винесли в тир і вчилися по ньому стріляти. Гербарії на смітник викинули, горіховий сад вирубали.
Дрова в печі розгоралися, весело потріскували, відсвіт від вогню падав на обличчя Ольги Трохимівни, воно покрилося рум'янцем, помолоділо.
— Як же ви, Юрку, живете? — запитала вчителька. — Не присікуються німці до вас? Таки пригодилося тобі знання німецької мови. Мати казала, працює у вишивальній майстерні. І біженці живуть у вас. Що вони за люди?
— Наші, радянські люди, потрапили в оточення, мусили залишитися в нашому селі. Тепер і живуть у нас.
— Якось зайду, — пообіцяла вчителька, — познайомиш мене з ними. Може, пощастить їх вивезти на Велику землю. Скоро настане осінь, ночі подовшають — і літаки зможуть частіше прибувати в партизанський край. Думаю й Сергійка відправити в госпіталь. Навряд, щоб тут пощастило поставити його на ноги. Тут Леся, її мама, братик щодня ризикують життям, бо кожної хвилини їх можуть розстріляти фашисти.
Уранці Юрко поніс вчительці сулію молока. Ще в сінях почув надривний кашель Сергійка. Зайшов до хати і побачив заплакану Ольгу Трохимівну.
— Погіршало Сергійку, — сказала вчителька, — цілу ніч не спав, коле в боці і кашель. Що я не робила — нічого не допомагає. Поїла липовим чаєм, прикладала до боку пляшку з гарячою водою, давала молоко з медом, а йому все гірше…
Учителька заплакала, потім витерла хусткою сльози і знову кинулася до сина, який аж заходився від кашлю.
— Є лікар, — промовив Юрко. — Тільки не знаю, чи зараз у селі. Може, й приїхав, бо сьогодні субота — він повинен повернутися на свою квартиру.
— Хто він? Звідки?
— Німець. Він у старости живе. І працює на Татарському острові. А в суботу та неділю приїздить на відпочинок. Він — хімік і дитячий лікар.
— Німець? — перепитала вчителька. — Хіба ж їм можна довіряти здоров'я дитини?
— Ні, Ольго Трохимівно, — заперечив Юрко, — Шредер не фашист. І все одно нема виходу: Сергійка треба показати лікарю. Як не знайду Шредера, доведеться везти Сергійка в район, хоча й там зараз лікарів не густо, казали люди, що приймає всіх фельдшер. А може, повернувся вже Шредер? Зараз піду довідаюся.
На щастя, Шредер був дома, і Юра попросив старостиху покликати його.
Старостиха несміло постукала в двері. Невдовзі вони прочинилися, і на порозі з'явився Шредер. Побачивши Юрка, він одразу ж запитав:
— Ти, Юрген, чимось заклопотаний. Щось трапилося?
— Так, гер Шредер, — вибачливо відповів Юрко, — я прийшов до вас з великим проханням. У моєї вчительки дуже захворів син. Зараз йому погіршало. А в селі нема лікарів.
— Розумію, — кивнув головою Шредер. — Зараз я одягнуся. Що з ним?
— Дуже коле в боці, — пояснив Юрко, — і аж знемагає від кашлю.
— Мабуть, запалення легенів, — висловив припущення Шредер.
Невдовзі вони з Юрком вийшли на вулицю.
— Ти нічого ще не зумів довідатися? — тут же запитав Юру німець.
— Завтра, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко. — До вас прийде один з керівників партизанської розвідки. Рівно о десятій ранку. Так домовлено. Я чекатиму вас о дев'ятій біля порома. Ви знаєте, де пором, гер Шредер?
— Звичайно! — радісно вигукнув німець. — Я дуже вдячний тобі, Юрген, за чудову звістку.
Юрко зайшов із Шредером до хати, сказав учительці:
— Ольго Трохимівно, це і є гер Шредер, дитячий лікар. Німець привітався, сказав заспокійливо:
— Зараз я огляну вашого сина.
Він уважно вислухав Сергійка, сказав засмучено:
— Хронічне запалення легенів і застарілий плеврит. Хлопчика треба було б покласти в лікарню, але це зараз неможливо… Доведеться лікувати дома. Необхідно ставити банки. Я дам вам їх. Запитай, Юрген, чи зуміє мати цього хлопчика ставити банки. Добре? Ти принесеш їх сьогодні. І я передам мікстуру. Необхідне посилене харчування. Думаю, що все буде гаразд.
Юрко переклав слова Шредера Ользі Трохимівні, і її суворе, насторожене обличчя пом'якшало, пройнялося довірою та вдячністю.
У цей час на ґанку почулося гупання важких чобіт. Крізь розчинене вікно долинули нерозбірливі голоси. Шарпнулися хатні двері, і в хату ввалився п'яний кремезний есесівець з широким, майже квадратним обличчям, густо вкритим ластовинням. За ним увійшов ще один німець в чорному лискучому плащі, круглих рогових окулярах. На його видовженій голові стриміла химерно випнута есесівська пілотка. Слідом за ними зайшов поліцай Пилип Сорока, тримаючи карабін в жилавій, засмаглій руці. Він перекинув його в ліву руку і чорною, прокуреною пучкою показав кремезному німцю на вчительку.
— Оце вона, пане, Ольга Труш! Учителька. — Потім повернувся до Ольги Трохимівни, наказав. — Зараз збирайся, поїдеш на перевірку в гестапо. І сина бери з собою.
Фашист у круглих рогових окулярах зупинився посеред хати, гукнув Ользі Трохимівні:
— Ти арештована! Зараз ми відвеземо тебе в жандармерію. Нам усе відомо. Ти — партизанка.
— Я маю дозвіл на проживання в селі Відрадному, — намагаючись говорити спокійно, відповіла вчителька. — Комендант Штарк призначив мене завідуючою приймальним пунктом. Я буду заготовляти лікарські рослини для фірми «Фарбеніндустрі».
Рудий есесівець в ластовинні повернувся до вчительки і якимось вкрадливим голосом запитав:
— Де папір? Шнель, папір!
Учителька підійшла до мисника, взяла аусвайс, подала есесівцю. І тільки тепер Юрко помітив на його мундирі відзнаки шарфюрера. Німець уважно роздивився аусвайс, ще якийсь папір з круглою печаткою, гаркнув тому, що був у рогових окулярах:
— Перекладачка коменданта Штарка заодно з ними! Це вона видала аусвайс бандитці. Рудий давав правдиву інформацію. Жаль, що гер комендант не прислухався своєчасно до наших повідомлень.
Далі п'яний есесівець в мундирі шарфюрера, все ще тримаючи в руці аусвайс Ольги Трохимівни, підозріло зиркнув на Юрка, часто закліпав короткими рудими віями.
— А ти хто? Папір!
— Я місцевий житель, — пояснив Юрко, — і не маю. при собі документів. Я прийшов провідати свою вчительку і попросив гера Шредера оглянути її хворого сина.
— О, — здивовано протягнув шарфюрер, — ти добре говориш по-німецьки! Невже тебе навчила ця… — німець кивнув головою на Ольгу Трохимівну і додав злісно: — Лісова бандитка?
— Я німець, — відказав Юрко, — і знаю рідну мову змалку.
— Німець?! — здивувався фашист. — Який же ти німець, коли спілкуєшся з партизанкою, вбивцею німецьких солдатів?
— Я знаю її як вчительку, — пояснив Юрко. — Вона навчала мене в сільській школі. І тепер прийшов її провідати.
— Зрозуміло! — загрозливо вигукнув есесівець. — Ти теж поїдеш в жандармерію.
Шарфюрер повернув до Шредера невеличку, квадратну голову, наказав:
— Папір!
Шредер, який мовчки сидів на лаві, дістав з нагрудної кишені посвідчення, простягнув жандарму. Той прочитав, виструнчився перед Шредером, запобігливо пояснив:
— Гер оберштурмфюрер, мушу попередити вас, що ви знаходитеся в будинку партизанки, злісного ворога «нового порядку». Вона нещодавно навела лісових бандитів на солдатів військ СС в селі Грибарі.
Шарфюрер повернув своє червоне від ластовиння обличчя до вчительки, гукнув розлючено:
— Нам відомо, хто є Ольга Труш! Ми все знаємо! І ми тебе після допиту повісимо разом з перекладачкою коменданта Штарка. Збирайся! Ти будеш розказувати в жандармерії, що приносила в село Гаївці бандиту Кучмі. Він уже арештований і все розповів.
Фашист в рогових окулярах переклав слова шарфюрера і від себе додав:
— І ти, і твій син арештовані. Дорого ти заплатиш за смерть наших солдатів.
— Пане, — намагаючись говорити якомога спокійніше, звернулася до перекладача вчителька, — трапилось якесь непорозуміння. Я маю дозвіл на проживання в селі і не знаю ніякого бандита в селі Гаївці. У мене дуже хворий син!
— О, — співчутливо протягнув шарфюрер, — я все зрозумів. Фрау Труш ні в чому не винна, має хворого сина. Звичайно, його треба лікувати. І ми будемо його лікувати дуже швидко. Ми це вміємо робити.
Каратель, злегка похитуючись на зігнутих, злегка кривуватих ногах, підійшов до Сергійка, рвучко вихопив пістолет і тричі вистрілив. У хаті запахло порохом, а Юрко та Ольга Трохимівна, здавалося, закам'яніли з жаху. Навіть поліцай і той очманіло поводив виряченими очима. Німець у рогових окулярах насторожено спостерігав за вчителькою. Шарфюрер тим часом сховав пістолет і, посміхаючись, звернувся до Ольги Трохимівни:
— Кнабе є зовсім здоровий. Фрау може спокійно їхати. Тепер її сину не потрібні ні лікарі, ні ліки. Все так швидко і так просто.
— Сергійку! — зойкнула Ольга Трохимівна і, як підкошена, впала на долівку, втратила свідомість.
Перекладач узяв на лаві відро, хлюпнув на неї води, наказав поліцаю:
— Забирай, веди до машини!
Шарфюрер посоловілими очима оглянув хату, побачив у кутку бляшанку з гасом, відкрив її, понюхав, задоволено пробурмотів: «Гас!» Не поспішаючи, облив ним постіль, на якій лежав убитий Сергійко, хлюпнув залишки рідини на стіни. Потім дістав запальничку, кресонув і підніс полум'я до ковдри.
Юрко як оглушений стояв біля столу, за яким сидів Шредер. Пізніше він намагався пригадати всі ті події — і не міг, У його свідомості лишилися тільки окремі уривки з того, що діялося в хаті. Він пам'ятав, як есесівець вистрілив у Сергійка, як зойкнула Ольга Трохимівна і впала непритомна на долівку. Потім фашист облив гасом постіль і підпалив її. Далі нічого не пам'ятав, ніби пірнув у непроглядну темінь. Привів його до тями розпачливий крик Ольги Трохимівни. Юрко побачив, як вона накинулася на рудого есесівця і обома руками вчепилася в його коротку шию, намагалася звалити фашиста на землю. На допомогу шарфюреру кинувся есесівець в рогових окулярах. Він ударив вчительку по голові, кинув її до ніг поліцая, наказав:
— Тягни її в машину! Шнель!
— Зачекай! — гаркнув рудий есесівець. По його щоці текла кров. — Зараз я сам буду говорити з нею!
Він підбіг до вчительки, намотав на коротку, покриту ластовинням руку її довгу косу, підтяг до палаючої постелі і ткнув обличчям у полум'я. Потримав, відволік і знову ткнув. На вчительці загорілася коса, вогонь обпалив шкіру.
— Пусти! — простогнала вчителька. — Вбивця! Фашист! Юрко відчув, як йому в голову шугонув гарячий струмінь крові, вдарив у скроні, червоною поволокою заслав очі. Він оглянувся навколо. На столі стояла сулія з молоком. Не роздумуючи, схопив її, розмахнувся і з усієї сили вдарив гітлерівця по голові. Той, як мішок, упав на долівку. В ту ж мить біля Юркового вуха просичала куля і брязнула в шибку. Ще одна, як оса, продзижчала над головою. Стріляв перекладач. Біля порога стояв поліцай з карабіном у руках і намагався вистрілити в Юрка, але йому заважав німець, що стояв перед ним і не давав можливості прицілитися. Фашист в рогових окулярах випростався, широко розставив ноги і повільно почав піднімати пістолет. Тепер каратель був впевнений, що не промахнеться. Але вистрілити не встиг. Його випередив Шредер. Він вихопив з кобури пістолет і двома пострілами звалив на землю есесівця. Ще дві влучні кулі настигли поліцая. Рудий есесівець непорушно лежав на долівці. Юрко кинувся до вчительки. Вона руками гасила палаючу ковдру, під якою лежав мертвий Сергійко. До них підбіг Шредер, відкинув палаючу ковдру, взяв руку Сергійка, намацав пульс.
— Хлопчик мертвий, — вимовив глухо.
Хата поволі наповнювалася сизим димом. Ольга Трохимівна припала до сина, обгорілою рукою гладила його шорсткий чубчик.
— Юрген! — тривожно заговорив Шредер. — За двох забитих есесівців село буде негайно спалене, а жителі — розстріляні.
Юрко виглянув на вулицю. Під ворітьми стояв чорний «опель». У машині нікого не було, і в нього виникла відчайдушна думка. Треба хутчій діяти. Тільки так можна врятувати село від знищення, а його жителів від розстрілу.
Він вбіг у хату, запитав Шредера:
— Гер Шредер! Можете вести машину?
— Звичайно! — відповів той, нічого не розуміючи. — А при чому тут машина?
— Зараз я вам поясню. — Юрко підбіг до вчительки, заговорив до неї співчутливо: — Ольго Трохимівно, нам треба тікати! І хутчіше! Сергійка ми сховаємо в малиннику, а вночі прийдемо і поховаємо.
— Нікуди я не піду, — відказала вчителька. — Убили Сергійка, хай убивають і мене!
— Село спалять фашисти, — намагався переконати її Юрко, — і всіх людей перестріляють за цих есесівців. Нам треба йти звідси!
— Нікуди я не піду! Нікуди!
— Ольго Трохимівно! — гаряче заговорив Юрко. — Ви вчили бути нас мужніми. Будьте і ви мужніми до кінця. Нам треба йти, рятувати людей від загибелі. Інакше фашисти перестріляють усіх! — Він взяв за руку Ольгу Трохимівну, вивів її з хати, посадив на ґанку.
Слідом за ними вийшов Шредер.
— Гер Шредер, — попросив його Юрко, — допоможіть мені винести тіло забитого хлопчика з хати.
Німець поклав Сергійка на пропалену ковдру, разом винесли його на подвір'я, поклали в густому малиннику.
— Що ти хочеш робити? — запитав Шредер. — Я нічого не можу збагнути…
— Ми виїдемо на машині з села, — пояснив хлопець.
Вони знову зайшли в хату. Юрко забрав у забитих фашистів пістолети, зняв з перекладача чорний плащ, одягнув його, насунув собі на голову есесівську пілотку і сховав у кишеню масивні окуляри. У кухні був глибокий льох. Юрко відкрив ляду, поскидав у нього забитих есесівців та поліцая, закрив льох і підпалив облиту гасом постіль. Над нею знову засичало жовтувате полум'я.
— Тепер, — звернувся Юрко до Шредера, — виїдемо на «опелі» з села.
Хлопець взяв за руку Ольгу Трохимівну, підвів до машини, допоміг сісти, сам умостився поряд з Шредером:
— Зараз на пором! Під виглядом жандармів виїдемо з села… Розумієте, гер Шредер?
Німець мовчки повів машину до порома. Юрко дістав з кишені окуляри, одягнув їх, насунув на очі пілотку.
Над Прип'яттю сіявся дощ. Поромщик сидів у будці і, побачивши гестапівську машину, швидко побіг до неї. За ним вийшли з будки ще три жінки. Юрко почекав, поки поромщик Кузьма Карпухно підбіжить до машини, відкрив дверці і грубим голосом вигукнув:
— Ком! Шнель!
Карпухно підбіг. По його обличчю стікали краплі дощу.
— Дядьку Кузьмо, — тихо озвався Юрко.
— Тю на тебе! — відсахнувся від хлопця поромщик. — Чому це ти таку машкару на себе нап'яв?
— Так треба, — прошепотів Юрко. — Слухайте мене уважно. Підтвердите, як вас будуть питати, що в машині сиділо два німці. Один в ластовинні, а інший в окулярах, і ще був з ними поліцай Пилип Сорока. Вони везли якусь жінку Тепер скоріше перевезіть нас на той берег.
Юрко закрив дверці «опеля» і мовчки відкинувся на сидіння. До порома підійшли жінки і разом з Карпухном почали перевозити машину на протилежний берег. По темних, розбурханих хвилях витанцьовували краплі густого дощу. Пором поволі перетинав Прип'ять. Течія відносила його вбік від пристані, і жінка та поромщик напружували всі сили, щоб спрямувати його в потрібному напрямку.
Нарешті пором пристав до берега. «Опель» викотився на піщану дорогу, прибиту рясним дощем, і покотився по ній, пірнаючи в долини і прудко вибираючись на пагорбки.
Кузьма Карпухно довго спостерігав за машиною, потім здивовано озвався до жінок:
— Отака погода, а вони їздять. Ще й Пилипа Сороку прихопили з собою. Туди доїде, а назад доведеться на своїх брьохати по отакому дощу.
Машина від'їхала кілометрів з десять від села, і Шредер запитав Юрка:
— Куди ми тепер поїдемо?
— Тепер повернемо ліворуч, гер Шредер, — відповів Юрко. — Нам треба втрапити в Кремінецький ліс. Там сховаємо машину і повернемося в село.
Невдовзі «опель» пірнув у зелені лісові хащі. По обидва боки просіки підносилися височенні щоглові сосни. Чим далі, тим бір густішав. Юрко попросив Шредера звернути на вузеньку бічну просіку. Вони заїхали в зарості ліщини і зупинилися.
Юрко вийшов з машини, відчинив дверці, допоміг вийти Ользі Трохимівні. Обличчя в неї обгоріло, покрилося білими пухирями. На попечених руках теж здулися величезні пухирі. Дощ не вщухав. Юрко зняв плащ, накинув його на плечі вчительки.
— Підемо, Ольго Трохимівно, в село. Тепер ми відвели підозру від Жовтневого. Німці поїхали, і що з ними трапилось — ніхто не знає.
Учителька нічого не відповіла, мовчки пішла за Юрком та Шредером. Дощ ще більше посилився. Юрко повів Ольгу Трохимівну та німця по ледь примітній лісовій стежині. Опівдні підійшли до Прип'яті. На протилежному боці виднівся жерстяний дах хати лісника Трохима Свічки.
Юрко оглянувся на своїх супутників:
— Зараз я перепливу на той берег і прижену човен, а ви зачекайте мене.
Свічка здивовано глянув на Юрка, запитав стривожено:
— Ти чого прибіг у такий дощ? Що там у вас скоїлося?
— Човен треба, Трохиме Сергійовичу, мушу перевезти людей на цей берег.
— Яких?
— Як перевезу — побачите. Хай у вас до ночі побуде вчителька Ольга Трохимівна, ледве її гестапівці не забрали.
Свічка накинув на себе плащ, дав ще один Юркові:
— Вдягни, бо аж посинів від холоду.
Разом із Свічкою перепливли Прип'ять. Юрко підвів до човна Шредера та Ольгу Трохимівну. Лісник широко розкритими очима позирав на німця, мовчав, намагався хутчій перевезти гостей до свого берега.
Коли зайшли до лісникової хати, вчителька зняла плащ, сіла на лаві. Свічка глянув на її попечене обличчя, болісно вигукнув:
— Що з вами, Ольго Трохимівно? — І, не чекаючи відповіді, вибіг у хатину, приніс глек молока. — Намастіть опіки вершком, воно полегшає. Зараз я дружину гукну, вона в повітці соняхи вибиває.
Лісник намірився вийти з хати, але Юрко зупинив його.
— Трохиме Сергійовичу, гестапівці убили сина Ольги Трохимівни. Ми сховали його тіло в малиннику. І його сьогодні треба поховати.
— Поховаємо, — зітхнув лісник. — Яке горе переживають наші люди. І не видно йому ні кінця ні краю.