До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни:
— У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл.
Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу.
— Сідайте, Хомо Гордійовичу, чарку вип'єте, і на душі стане веселіше. Як там здоров'я вашої дружини?
Поліцай похмуро посміхнувся, зняв з голови синій кашкет, кинув на лаву.
— Чарку не завадить випити, і риби можна покуштувати. Люблю рибу. А на душі веселіш не буде, хоч і бочку горілки випий. Як і була в мене колись душа — то зотліла на цій службі.
Сіроштан випив одну за одною дві чарки горілки і мовчки заходився закушувати.
— Не знаєте, навіщо це німці біженців збирають? — обережно запитала Марія Федорівна поліцая по паузі.
— Чому не знаю? Знаю!
— Може, хочуть документи перевірити? Так у наших біженців вони в порядку. І паспорт є, і довідки.
Сіроштан недбало махнув рукою.
— Нам, звісно, нічого казати не велено, та вам я скажу, бо ми люди свої: всіх їх будуть пускати в розход.
— Як це в розход? — злякано запитала Марія Федорівна.
— Хіба не знаєте як? — похмуро кинув поліцай. — Дуже просто. Надійшов наказ очистити село від біженців та оточенців. От зберуть їх, звезуть до ями — і всім капут. — Поліцай знову налив чарку, випив і винувато зиркнув на Юркову матір. — Ви вже звиняйте, що я до чарки допався, як Мартин до мила. Не бере мене горілка, хоч і міцна, як вогонь.
Сіроштан поклав на руки голову, провів по всіх посоловілими очима.
— Попав я в цю поліцію, як дурень у гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця!
— Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей.
— «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб.
Поліцай випив ще чарку й продовжував:
— Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ.
Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту.
Сіроштан підняв голову, сказав:
— Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував.
— Хто ж він? — запитала Марія Федорівна.
— Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається.
— Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна.
— Не знаю, що вам і порадити, — роздумливо мовив поліцай. — Тут треба добре помізкувати. Не думайте лише спровадити біженців із села, бо всі дороги перекриті. І наказ — стріляти всіх на місці. Хіба що на човен та в плавні. Так і там довго не висидиш — комарі заїдять. Хай, може, Юрко піде до Маковія, — порадив поліцай, — замовить слово, хоча й на це мало надії. Ні, нехай все-таки Юрко піде! Догнав — не догнав, а побігти можна. Тільки не зволікайте, бо машини вже підігнані.
Поліцай піднявся з-за столу:
— Спасибі вам за чарку, за сніданок, і хай вам бог допомагає, а я поїду далі.
Галина Іванівна, мов закам'яніла, сиділа за столом. Нарешті опам'яталася, заметушилася, заходилася складати в брезентову сумку Женьків та Лесин одяг. Потім одягла на себе жакет, запнулася і безпомічно сіла на лаву.
— От і все. Чує моє серце, що настає нам кінець. Постріляють нас німці. І хай стріляють! Нема вже більше сили жити в отакому страсі!
Марія Федорівна збирала зі столу посуд, і її хвилювання видавали руки: вони дрібно тремтіли, й тарілки неголосно дзвеніли, вдаряючись одна об одну.
— Не треба впадати в розпач, Галино Іванівно, давайте поміркуємо, як нам бути, — озвалася нарешті. — Я думаю так: нехай Юрко зараз піде до діда Захарка, — мати поглянула на годинник, що весело цокотів на стінці, — часу в нас вистачає, і домовиться, щоб ви в нього пережили днів три, а то й чотири. А як німці знімуть наряди навколо села, підете на Васильківські Дачі. І хай Юрко справді поговорить з Маковієм, звернеться до Маєра. Іди, Юрку, домовляйся з дідом Захарком.
Хлопець берегом Прип'яті побіг до сусідів і невдовзі повернувся. Дід згодився переховати біженців, пообіцяв, якщо треба, то триматиме їх у себе до приходу наших.
— Тепер ідіть, — заклопотано сказав Юра. — Німці можуть і раніше наміченого часу прислати поліцаїв. Як все буде гаразд — то я прийду за вами, а як ніхто з наших до вечора не навідається, нікому не показуйтеся на очі. Чекайте провідника, він виведе вас на Васильківські Дачі.
Юрко нерішуче стояв на порозі, дивився на Лесю, хотів її заспокоїти, підтримати, потиснути на прощання руку, але не насмілився, важко зітхнув і мовчки вийшов з хати.
На березі Прип'яті його наздогнала Леся.
— Проведу тебе до переправи. Добре? Може, Юро, ми востаннє йдемо цією стежиною. Розійдемося і ніколи більше не зустрінемося.
— Ти не журися, Лесю, — заспокоював дівчину Юрко, — лейтенант якось казав, що вас літаком можуть вивезти на Велику землю. І через місяць, а то й раніше ви будете в Москві, серед своїх. А як до нас прийде Червона Армія, ти напишеш мені листа. Добре?
— Обов'язково напишу! — пообіцяла зажурено дівчина. — І сама приїду. Я тебе, Юрко, ніколи не забуду! Ніколи! А ти будеш пам'ятати мене, не забудеш?
Юрку важко було говорити. Йому дуже не хочеться розлучатися з Лесею. Він ледве стримувався, щоб не розплакатись.
— Ніколи не забуду, — нарешті тихо відповів. — Як закінчиться війна, ми обов'язково зустрінемося. Обов'язково! Лиш би дожити… Я так, Лесю… — Хлопець ледве не сказав «люблю тебе», але вчасно стримався і ледве чутно прошепотів, — хочу, щоб ти завжди була зі мною і ми дружили все своє життя.
Дівчина підійшла до Юрка і ніжно-ніжно глянула йому в очі. Потім опустила голову, важко зітхнула, повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла додому.
Юрко довго дивився їй услід, хотів на все життя запам'ятати струнку Лесину постать, русяву голівку, довгу золотисту косу, заплетену барвистою стрічкою.
Нарешті дівчина зникла за кущем верболозу, і Юрко поволі пішов до поліції. Мало надії, що Маковій дозволить Лесі та її родині лишитися в селі. Тут вся надія на Маєра. Але чи захоче той втручатися в цю справу. Кожному, хто потрапляв у списки приречених, майже не лишалося надії на рятунок.
За думками й не помітив, коли дійшов до поліції. Піднявся на ґанок. На дверях напис німецькою і українською мовою:
«Начальник поліції, гауптман Симон Маковій». Зайшов. За столом сидів чоловік з чорним, як смола, волоссям, на скронях густо посріблених сивиною, біла паморозь пробивалася і в невеличких, як у Гітлера, ніби приклеєних вусиках. Юрко привітався до нього і голосно сказав:
— Пане гауптман, я фольксдойч Юрген Берг. Мені потрібен начальник поліції пан Симон Маковій.
— Я начальник поліції Симон Маковій, — підвівся з-за столу чоловік, — чим можу бути корисний?
— Прошу ознайомитися з моїми документами. — Юрко простягнув посвідчення, видане Маєром.
Маковій прочитав, повернув посвідчення, шанобливо запитав:
— Що ж потрібно панові Бергу?
— Пане гауптман, — стримано проказав Юрко, — у нашій родині живуть біженці — мати і двоє дітей. Їм наказано з'явитися до поліції з теплим одягом і цінними речами. Є чутка, що біженців мають вивезти. Я прошу вас дозволити цим біженцям проживати в нашій родині і лишити їх в нашому селі.
— Чому пан Берг так вболіває за долю своїх біженців?
— На це є вагомі причини.
— Що ж це за причини, коли не секрет?
— Причини дуже важливі, — трохи повагавшись, відповів Юрко, — я люблю дочку цієї біженки і хочу з нею одружитися.
— Хіба біженка теж фольксдойч?
— Ні, вона українка.
— Ось як! — здивовано вигукнув Маковій. — Але ж фюрер не радить представникам німецького народу брати шлюб з представниками інших націй. Невже пан Берг не знає про цю вказівку? Кожен фольксдойч зобов'язаний турбуватися про чистоту своєї раси. Адже так, пане Берг?
— Звичайно, все це так, пане гауптман, — погодився Юрко. — Я, як представник німецького народу, вірою й правдою служу великому фюреру. І я довів свою відданість рейху. Недавно брав участь в бою в селі Дібровне і врятував від загибелі солдат фюрера. Мене представлено до високої нагороди.
— І все ж пан Берг вирішив брати шлюб з біженкою?
— Так, пане гауптман, — ствердно відповів Юрко, — я не бачу в цьому нічого лихого. Моя мати — українка. Вона любить Україну і навчила мене любити цю землю! І я люблю землю своєї матері. І від цієї любові ніколи не відступлюся. І хоча мій батько був німець, він теж любив Україну, шанував її народ, одружився на українці.
Обличчя Маковія потепліло, розпливлося в дружелюбній осмішці, холодні й колючі очі пройнялися лагідністю.
— Твоя мати виховала гарного вояка і вірного сина. Своєї землі ніхто не повинен цуратися. А як мати? Чи схвалила вона вій вибір?
— Так, пане гауптман, — підтвердив Юрко. — їй дуже подобається Леся, і вона давно сказала, що кращої невістки їй і бажати не доводиться. Навіть штандартенфюрер гер Маєр схвалив мій вибір.
— Хіба гер Маєр знайомий з вашими біженцями?
— Так, пане гауптман! Він не раз бував у нашій хаті.
— Хто ваші біженці, не комуністи?
— Ні, пане гауптман, — відповів Юрко, — біженка — дружина репресованого, а діти далекі від політики.
— За які провини репресовано чоловіка цієї біженки? За що його арештували?
— Служив у Петлюри, воював з більшовиками — от і арештували.
— Де він служив?
— Я ж кажу — у отамана Петлюри. Сотник.
— У якому полку? Не казала біженка?
— Казала. У полку імені гетьмана Полуботька.
— Цікаво. Як прізвище біженки?
— Павлюк Галина Денисівна. Дочка — Леся. І малий син — Євген.
— Пам'ятаю, — схвильовано мовив Маковій, — пам'ятаю сотника Павлюка! З Проскурова він родом, бравий і хоробрий був козак! Нелегку загадку, пане Берг, мушу я розгадати. Наказ про вивезення підозрілих із села видав начальник відділу СД гер Лау. Скласти ці списки доручено було покійному пану Підошві. От він і вніс їх у ці списки. І цей реєстр набрав сили. І що тут робити — не придумаю. Поки ви, пане Берг, поїдете на прийом до гера Лау — буде пізно. Я, на жаль, не маю повноважень вносити будь-які зміни в наявний список. І за самоуправство можу накласти головою, позаяк зараз діють закони військового часу.
Маковій уважно поглянув на Юрка, запитав:
— А як ви, пане Берг, потрапили в це село?
— Я й народився тут, — пояснив Юрко. — І мій батько з цього села, а мати — з Васильківських Дач.
— Берг, — ніби щось пригадуючи, мовив Маковій. — Не пам'ятаю. Ніби й не було в нашому селі Бергів. Я теж уродженець цього села.
— Так я не Берг, а Береговий. Син Василя Берегового.
— Так би й казав! — зрадів Маковій. — Ми ж з твоїм батьком в одному класі вчилися, разом учительську семінарію кінчали і чотири роки пробули на фронті. Всю Галичину і Польщу своїми ногами переміряли.
Начальник поліції підвівся з-за столу, плеснув Юрка по плечу.
— Твій батько мені життя врятував. На собі пораненого виніс із бою під Перемишлем. Де він зараз?
— На фронті.
— Гарний чоловік був твій батько. Чотири Георгії мав за хоробрість. Як же його син став фольксдойчем?
— Хіба ви не знаєте? Мій прадід був виходець із Пруссії, його пан Хоткевич виписав замок будувати. У нас лишилися документи. Пан Маєр і видав мені посвідчення про приналежність до німецької нації.
— Зрозуміло, — кивнув головою Маковій. — Зараз бути німцем нікому не завадить. Я й матір твою знаю. Передавай їй моє вітання, якось виберу час, зайду до вас у гості.
— Заходьте, пане Маковій, будемо раді.
— Скільки ж тобі років?
— Скоро буде шістнадцять.
— Чи ж не рано ти задумав одружуватися?
— Як вам сказати, пане Маковій, — зам'явся Юрко. — Одружуватися мені й справді ранувато. Але дівчину дуже люблю. Зачекаю рік-другий і буду одружуватися.
— Зрозуміло, — мовив Маковій. — Спробуємо щось зробити, подзвонимо пану Маєру, розповімо йому про вказівку пана Лау. Може, він залишить ваших біженців на проживання в селі.
Маковій підняв телефонну трубку, похукав у неї, сказав:
— Прошу з'єднати мене з паном Маєром. Просить начальник поліції Симон Маковій.
У трубці щось зашаруділо, і до Юрка долинув голос Маєра: «Я слухаю».
— Гер Маєр, — чистою німецькою мовою заговорив Маковій, — прошу вибачити за турботу, але я мусив звернутися до вас, поставивши вас, гер штандартенфюрер, до відома.
— Я вас слухаю, гер гауптман.
— До мене звернувся фольксдойч Юрген Берг з проханцям дати дозвіл проживати в селі біженцям, які мешкають у них на квартирі. А гер Рудольф Лау, як вам відомо, — Маковій по-змовницьки підморгнув Юрку, — наказав всіх підозрілих вивезти сьогодні в напрямі села Мануйлівки. — Маковій знову підморгнув Юркові, заговорив улесливо: — Я порушую наказ гера Лау. Мені суворо наказано нікому не повідомляти про цю акцію, виконати її терміново і повністю. Однак я вважаю за необхідне поставити вас, гер Маєр, до відома!..
У телефонній трубці почувся різкий голос Маєра:
— Наказую всіх біженців не чіпати. Село Відрадне повністю знаходиться у моєму віданні, і всі рішення, які стосуються мешканців, можу приймати лише я! Де зараз Юрген Берг?
— У моєму кабінеті.
— Дайте йому трубку.
Маковій поспіхом передав її хлопцю.
— Юрген, — промовив Маєр, — ти мені потрібний. Зараз же зайди в палац. Все.
Маковій підійшов до Юрка, подав руку:
— Вітаю. І не забудь покликати пана Маковія на весілля. Передай матері, що навідаюсь до вас в наступну неділю, як ніщо не завадить.
— Спасибі вам, пане Маковій!
— І попроси Маєра, хай дасть посвідчення вашим біженцям, що вони довели свою лояльність новому порядку.
…Маєр привітно зустрів Юрка.
— Я викликав тебе у вельми важливій справі. І мені, і тобі, Юрген, загрожують неабиякі неприємності. Нам треба подумати, як поліпшити удари долі. Ти розмовляв з паном Шудрею?
— Так, гер Маєр.
— Що сказав цей старий базіка?
— Він підтвердив, що дав вам кілька пачок асигнацій, і пообіцяв дати подібні свідчення всім, хто його питатиме.
— Чи, можна вірити цьому йолопу?
— Так, гер Маєр.
— Отже, одне питання вирішене. Тепер — друге. Я колись говорив тобі, що поки гер Маєр знаходиться в цьому палаці — ти можеш бути спокійним. І це справді так. Проте, не виключено, що мені доведеться залишати палац. І це може негативно вплинути на вашу родину, на долю ваших біженців. У мене, Юрген, є друзі, але є й впливові вороги. І один з цих ворогів — бригаденфюрер фон Лау. У зв'язку з цим мені потрібна твоя допомога.
— Що я мушу робити, гер Маєр?
— Перш, Юрген, ніж говорити про конкретні речі, я мушу дати тобі загальні настанови. Ти залишишся в селі без моєї допомоги і мусиш вистояти, виконати важливе завдання, яке я хочу тобі доручити. Від цього залежить наше майбутнє.
Маєр закурив товсту, як палець, запашну сигару, вивчаюче поглянув на Юрка і заговорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово.
— Ти, Юрген, жив у країні більшовиків. І хотів ти чи ні, а все одно мусив набратися їхньої мудрості. Тепер ти повинен переучуватися. І чим скоріше, тим краще. Я допоможу тобі опанувати «вищу математику», і ти станеш непереможним. Що є «вища математика»?
Маєр втупив у хлопця погляд своїх драглистих холодних очей і лунко забарабанив довгими випещеними пальцями по блискучому полірованому столі.
— Змалку, — почав гестапівець, — тебе вчили, що треба бути добрим, чесним, справедливим, правдивим. Чи не так, Юрген?
— Так, гер Маєр, я й намагаюся бути чесною людиною.
— Тепер ти повинен зрозуміти, що все це безглузді вигадки, дурниці! Нема, — голос Маєра заскрипів від натуги, — ні правди, ні чесності, ні справедливості! Це все вигадки для нікчем! Для безсилих хлюпиків, які сподіваються досягти своєї мети добротою, чесністю, працьовитістю! Запам'ятай, що основна і безвідмовна зброя — це сила! Тільки силою можна взяти все потрібне для представника вищої раси. Фюрер навчив нас, німців, «вищій математиці». Ми сприймаємо лише те, що нам корисне — і не більше! Ми хочемо володіти світом, прагнемо захопити всі його багатства, і цій меті повинні підпорядкувати всі свої зусилля. І всі засоби — дозволені! Зрада, віроломство, підступ, наклепи, вбивства… Оце і є «вища математика».
Юрко слухав теоретичні міркування Маєра і ніяк не міг збагнути, до чого хилить фашист і навіщо він взагалі затіяв всю цю несподівану і безглузду розмову. І Маєр, ніби вгадавши його думки, пояснив:
— Незабаром в палац прибуде важлива комісія і, можливо, ти даватимеш на ній свідчення. І від твоєї поведінки буде залежати моє і твоє життя.
— Про що, гер Маєр?
— Комісія цікавитиметься, які гроші я взяв у Шудрі. Тобі покажуть фунти стерлінгів, і ти повинен підтвердити, що подібні купюри ти бачиш уперше в житті. І це буде вигідно — мені й тобі. Ти все збагнув, Юрген?
— Так, гер Маєр. Я зроблю, як ви наказуєте.
— Ти справжній компаньйон, Юрген. Я радий, що не помилився в тобі. Тепер поговоримо про інші, не менш важливі для нас, справи. Фюрер, як я говорив, вирішив завоювати весь світ. Ми — солдати фюрера. І в нас, крім основної мети, є своя, особиста. Нам необхідно стати володарями скарбу пана Хоткевича. І ми будемо тоді непереможні. Але все це не так просто. Скарб приваблює дуже багато бажаючих. І їх дії ми повинні враховувати.
Маєр, не поспішаючи, дістав з кишені золоту запальничку, припалив погаслу сигару:
— Я мушу попередити тебе, Юрген, — сказав притишено, — ти мусиш особливо остерігатися пана Пістряка. Він люто ненавидить тебе, підозрює, що ти дієш заодно з лісовими бандитами. Ти мусиш знати, Юрген, хоча це важлива, надзвичайно важлива таємниця: пан Пістряк — давній офіцер німецької розвідки і користується повним довір'ям генерала фон Лау. Їм, як і нам, не дає спокою скарб пана Хоткевича. Треба бути дуже й дуже обережним. І останнє. Я прошу тебе наловити на тридцяте число риби. До мене прибуде гість, від якого залежить моє майбутнє. Мій гість дуже любить рибу. І запам'ятай, Юрген, ти ніколи не бачив купюри фунтів.
— Гер Маєр, — підвівся з стільця Юрко, — я знову натрапив на значну кількість грошей. Їх надто багато.
— Яких? — одразу ж запитав німець.
— Фунтів стерлінгів.
— Де зараз ці гроші і скільки їх?
— У нашій хатині. Я ж кажу, багато — лантух.
— Що означає слово лантух?
— Великий мішок, гер Маєр.
— Де ти взяв ці гроші?
— У мешканця нашого села Тимофія Пампушки. Його брат служив лакеєм у пана Хоткевича і вкрав колись ці гроші, їх було п'ять мішків. Тепер лишився один.
— Де ж інші? Кому він їх віддав?
— Пампушка спалив їх, коли розпалював піч.
— Як це спалив? Яку піч розпалював?
— Підкладав пачку грошей під дрова і підпалював їх.
— Це просто божевілля! — простогнав Маєр. — Палити в печі фунти стерлінгів! Цей тубілець навіть не підозрював, що він робить! За кожну пачку купюр він міг би купити три шикарних легкових авто. Яке дикунство! Ми зараз же поїдемо до вас і заберемо ці гроші. Твоя знахідка допоможе позбутися мені жахливої небезпеки.
Він підняв телефонну трубку і гукнув:
— Франц, підготуй машину!
…«Опель» зупинився біля воріт, і Маєр швидко піднявся на ґанок. Юрко відімкнув двері, завів Маєра в хатину, показав мішок з грішми, зав'язаний тугим зашморгом. Гестапівець розрізав міцний шнурок, дістав пачку грошей, підніс до вікна і радо прошепотів: — Вони… Потім поклав гроші на місце, міцно зав'язав мішок, сказав:
— Це воля провидіння! Ти, Юрген, втретє рятуєш мене від небезпеки. Клич Франца.
У хатину зайшов водій, і Юрко допоміг перенести йому гроші в машину.
Маєр задоволено опустився на сидіння.
— Юрген, ти мусиш знову поїхати в палац, допоможеш занести цю знахідку в мою опочивальню.
У Зоряній стояли напівсутінки, Маєр наказав поставити мішок поблизу письмового стола, подякував Францу. Той козирнув і вийшов.
— Я теж можу йти? — запитав Юрко.
— Так, ти вільний!
Юрко відступив до дверей і вклонився Маєрові.
— Спасибі вам гер Маєр, за наших біженців! Вони цілком лояльні люди. Коли я вас сховав у льосі від бандитів, наша біженка допомогла мені поставити на ляду важку бочку з капустою. Вона дуже хотіла врятувати вас, гер Маєр, і коменданта Штарка.
— Ідея! — вигукнув Маєр. — Я видам їй за це посвідчення, а також твоїй матері, що вони врятували німецьких офіцерів від бандитів.
Він хутко сів за стіл, дістав із сейфа бланки, заповнив їх, запитав у Юрка:
— Як прізвище вашої біженки?
— Павлюк Галина Денисівна.
— А як ім'я твоєї матері?
— Марія, гер Маєр.
— Чудово! Одержуй посвідчення! І можеш бути спокійний!
Гестапівець дістав із сейфа ще два бланки, подав їх Юркові:
— Це дозвіл на отримання пайка. Ці бланки здаси коменданту Штарку. Кожен місяць ваша біженка отримуватиме кілограм масла.
Юрко ледве не бігом подався до діда Захарка. У кімнаті побачив Лесю, Галину Іванівну, Женька.
— Ура! Маєр наказав відпустити всіх біженців, — радісно вигукнув. — Можна повертатися додому!