Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмiтливий! Це ж вiн вигадав штукакенцiю для розстiбування гудзикiв. Пiсля випробування її Степан Iванович Карафолька три днi не мiг сiсти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли вiн iде по селу, всi собаки гавкають вiд захоплення, а кури, гуси та iнше птаство запобiгливо розлiтається врiзнобiч, даючи йому дорогу.
Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тiльки в навколишнiх селах i в районному центрi, а навiть у Жмеринцi, де вiн iнодi буває у родичiв. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мiй, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святi угодники! Надзвичайна! Незрiвнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у свiтi є така рогатка! Шкiрочка з материного шльопанця. Рогачик з премiцноi горiшини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрiв. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!
Гарна людина i Iван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзi i вивiсив дiдовi пiдiштаники на телевiзiйнiй антенi.
Собаки також гавкають, а кури и гуси розлiтаються врiзнобiч, коли Iван Васильович iде по селу.
Гарна людина Iван Васильович, нiчого не скажеш.
Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями i моi же з'їсти їх цiлу миску.
Iван же Васильович любить морзиво i якось вмаламурив за один раз вiсiм порцiй.
У Павла Денисовича великi вiдстовбурченi вуха.
У Iвана Васильовича зовсiм навпаки, весь нiс i щоки у рдому ластовиннi.
Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту.
Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. «Прекраснi люди, — каже вона, — незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою».
А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного — нi кроку. Один без одного — нi за холодну воду.
I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.
Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.
Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.[3]
Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:
— А давай запишемося в гурток малювання.
— Нащо? — питаю я здивовано.
— Як — «нащо»? Малювати будемо. Цiкаво ж.
— Може, — кажу, — й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?
— Ти ж збирався колись стати художником.
— Ну й що!
Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: «Скажи, якого це кольору?» I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: «Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?»
Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:
— А ти що — вiдчув у собi талант?
— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонiв. — Кажуть, що в мене щось…виходить…
— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов — нiяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися — враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний… Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.
I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: «А хто то на собацi їде? Га?» (Це, до речi, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кiнь).
Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.
Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша…
Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.
— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає… А в тебе здiбностi… А вiн фулiган i на тебе погано впливає…
Тут я їi перебив i сказав:
— От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
— Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!
— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:
— Не чiпай!
— Що значить — не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я…
— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.
— Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.
— Ах, так! — скипiв я. — То цiлуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:
— От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати!
Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув.
Спершу я навiть не дуже переживав. «А, нiчого, — думалося менi, — завтра помиримось».
Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонiк, i лiзе з своїм малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото спiвається у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.
I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, — «и за борт её бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.
Та минув день, два, три… А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.
Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.
I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке… Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.
Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.
Впiймати щось i… Теж було.
Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї… От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати…
Крiм того — потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв.
Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне.
Я мовчки пiдсiв до них.
— Треба взять неторгований казан, — зловiсним голосом казав Вася Деркач. — Тiльки обов'язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико… На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу — як гачок… I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком…
«Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою», — подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила?
Хлопцi засмiялися.
— Легше всього сказати — «брехня», — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевiряв?
— А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.
— А все-таки тi привиди якось, знаєте… — мовив Антончик.
Учора в клубi показували чеський фiльм «Привиди замку Морресвiлл». Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках — чистiсiнька нiсенiтниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою…
«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний».
— 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… — брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
З таким теж не встругнеш.
— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.
«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».
— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!
— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.
Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.
— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?
Всi пороззявляли роти i перезирнулися.
— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?
— Так то ж… то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!
— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…
I тут менi стрельнуло!
О!
— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.
Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.
То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.
Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було — як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою…
Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.
I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.
Розкопали — голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!»
Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься — Захаркове.
Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i… без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю… I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.
Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, — казали люди.
А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.
— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопцiв.
— Та йди ти!
— Та ну тебе!
— Теж менi! — загомонiли хлопцi.
— Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше… — мовив Антончик.
— А що — i вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид — що це буде… Переворот у науцi.
— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
— Як?! А сфотографую!
Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.
— А що? А що? — загорiвся я. — Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.
— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.
— Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.
— Ой, держiть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.
Хлопцi засмiялися.
— Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров'я! — спокiйно сказав я. — Слухай, Антончику… раз вони такi… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони…
Я махнув рукою.
Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.
— Ходiмо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посмiються на кутнi.
Карафолька глузливо закричав нам услiд:
— Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!
I хлопцi знову засмiялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.
I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:
— Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.
Я скипiв.
— Ах ти ж, г-г… — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.
— А де взять? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно!
Антончик аж спiткнувся:
— Ти що?!
— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокiйнiше спитав вiн.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
— Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, — з надiєю сказав Антончик. — Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?
— Сьогоднi, — твердо сказав я. — От просто зараз i пiдемо.
— Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.
— Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.
Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми… Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..
Антончика розпирало вiд гордостi.
I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.
Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.
Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:
— Ги! Художник!
Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне — старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса:
село Васюкiвка,
вул. Гагарiна, 7,
Гребенюк С. I.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малюєш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спiдницю носитимеш! Так на ж тобi:
— Га-га-га га-га!
Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж…
I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узнаєш…
Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв «Київ». Скоро…
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми…
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходiмо швидше.
— Да-да, приготуватися ж треба. Така операцiя! — багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик, — i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив — з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська «Смена», вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:
— Класний апарат… Автоматична експозицiя… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.
Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.
Нi!
— Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай!
Антончик неохоче простягнув менi апарат.
— На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька…
— Може, кiлька рокiв? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай.
— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого.
— Ага… будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид… I взагалi — не дратуй мене, бо…
Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засвоїв. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночi на кладовищi лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька — чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна.
Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок («Щоб покiйники не порозбiгалися», — жартує дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко — лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще — то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного…
А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли її повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили її, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде — на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси.
З приводу цiєї поштової скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. «I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки».
I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi її голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, — було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдової допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також.
«Це — казав вiн, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтинає, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вростає. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступає, життя перемагає».
I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками своїми торкалися стiн каплицi.
Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушиної могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище.
Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця — як на долонi. I головне — ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києвi у Лавру. Я повеселiшав.
— Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило.
Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопцi, — скрикнув вiн, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. «Хто, — кричить, — узяв?» I аж труситься. «Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю.» I, по-моєму, Яво, вiн на тебе думає.
Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть. I руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя гуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та… — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився i впав… А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно… Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо… — Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися… I оддати йому апарат, бо, знаєш… Га?
Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацiєвський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою.
— Як хочеш Менi що… — знизав плечима Антончик. — Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, знаєш…
Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!..
Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:
— Як ти таке дрефло, я можу сам.
Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що… Це Карафолька, дрефло, панiкує… Де зустрiнемося?
— Бiля клубу, об одинадцятiй…
— Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати… Ну, до вечора! — I вiн побiг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
Дома дiд Варава зустрiв мене словами:
— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.
— Та, — байдужим тоном сказав я. — То вiн хоче їхати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
— I кращої компанiї, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дiд.
— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба… I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив…
Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, дiду, не знаєте, у нас на горищi десь було… таке… ну… щоб лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду.
I, не чекаючи дiдової вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.
— Ой, щось живiт заболiв! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i — за село, у гай…
До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою.
Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодiї живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйної не маючи. Бiднi злодiї! Нещаснi люди!
Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi є годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.
Бiля клубу — безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень — по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов. «У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще є час», — вирiшив я.
У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирiшив я.
О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!
Нас-с оставалось только тр-рое… — напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
I знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.
Антончика не було.
Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик — це не напарник.
Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй…
Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.
Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик… Нi, нема.
I я вирушаю.
Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.
Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.
I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню… I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно… I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.
От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацiєвський, дрефло i нiкчема.
Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подумаєш, в Англiї. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути — у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.
Так що — не йти, може?
Ех, якби можна було…
Так завтра ж хлопцi дiзнаються — засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмикує.
Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.
Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.
Але я подумав, що погана погода — якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли виє вiтер, сiче дощ, шаленiє шаруга…
Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля.
Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: «Подумаєш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Києвi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!»
I менi справдi стало соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав.
Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад.
Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
Он уже в кiнцi саду вимальовується на тлi неба Горбушина каплиця.
I враз… Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько. Крiм жаху.
Бiля Горбушиного склепу стояв… бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.
Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї — то ж, мабуть, плями кровi.
Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три… Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знiмай, ну!
Це ж…
Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.
Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлiє. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв.
Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.
I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.
— Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.
До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.
У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося…
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.
Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.
— Гришо!
Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.
Я простягнув йому апарат.
— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходiмо проявимо.
— Ходiмо, — писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нiчого не буде?
Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж пiдскочив я од нетерпiння.
— Та цить! — кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… — Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
— Чортiвня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти — «привид».
I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.
— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.
Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулицi гукнув вiн.
Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Не було тiльки Павлушi…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…
Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
Все одно!
Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
Але — сам винен.
Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
Вiн одразу скапустився.
— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?
Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…
— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.
I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
— Святi Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани…
— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.
— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. — Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…
Хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…
Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…
Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
— Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
Вона не бачила мене.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
Вона однак не чула.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос спiвав пiсню:
Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!
Вона тiльки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:
— Ти чого?
— Нiчого, — спокiйно сказав я i ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогоднi вночi на кладовищi був… — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
I тут раптом позаду почув:
— З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кiлька крокiв вiд мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лiзеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
I ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
Вiн уже, мабуть, думає…
Та потрiбна вона менi!
Та триста лєт!
— Та я ж… Я ж хотiв…
— Iди звiдси! — глухо сказав Павлуша.
— Я… я можу пiти… Такi… Але ти… ти… — менi забракло слiв. — Я, може, сьогоднi привида сфотографував… От! Уперше в iсторiї… От! А ти… ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
Я йшов, не помiчаючи дороги.
Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.
А що вийшло?
Вийшло, що вiн менi сказав «iди геть», як найлютiшому вороговi.
I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою — так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона «дурня» менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки — убив би, мабуть.
А день який!
То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.
А тепер! На небi — нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває — наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: «От погода! Тi, що вмерли, каються».
А менi навпаки — вмерти хочеться: такий настрiй.
Цiкаво — чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: «Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет».
А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.
IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?
Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову — назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: «щоб вас черва сточила», i враз «синку» — голос медом точиться.
— Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого…
Менi стало моторошно — вона нiби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.
Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.
— От бачиш, а кричиш — «Передайте привiт Варварi-великомученицi!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла. Господи, сохрани i помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.
Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне — свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажiть-но менi, бабо, будь ласка…
— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.
— А скажiть… а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, бiжи, бiжи, — хитнула баба головою. — I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу…
— Ага! — кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:
— Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх… Голови людям брехнею якоюсь морочиш…
— Та, дiду!.. Та слово честi!.. — I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.
Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:
— Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв — юринда… Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi… з хлопцями…
— Ну-у?! I ви?! I що?!
— Та що ж… Нiчого. I не один раз — тричi ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося… Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю…
— Нi! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене — засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував — гарантiя.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дiд. — Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач… Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося — нiде було б курцi клюнути.
— Та, думаєте, воно менi треба! — вигукнув я. — I сам не хочу, але ж.
I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.
Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало — не одiрвеш…
Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай менi Гога розкаже про бога». Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.
Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:
— Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить — як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!
«Должность» у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi «Запорожца», тодi «Запорожца» помiняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».
З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв.
I тi розмови баби Мокрини — то все, звичайно, вiд отця Гоги.
Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло троє мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
— А розкажи, що там було i як…
Виявляється, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
I почалося…
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип…
Хвiртка наша не зачинялась.
Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк — гайнув у плавнi.
Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв… пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно — мене помiтили.
— А-а, рибалка, — привiтно усмiхнувся до мене отець Гога — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — «славен єси, отроче… видiння, що тобi явилося… Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй…» Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
Але вiн не починав.
— Ану показуй улов, — сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi… носачi й звичайнi… краснопiр, язьок… О! I линок один навiть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тiсто? Га?
— На черв'яка… червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж вiн почне?
Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
— Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
I пiшов до машини.
Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
— Що таке? Чого вiн хотiв?
— Хто його зна… Води попросив… у радiатор залить. Каже, википiла в його…
Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дiдько б його вхопив зовсiм!
I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
Нi!
Нi-i!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити — хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, — хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусiм — з самого ранку — до дiда Салимона.
З таким твердим рiшенням я заснув.
Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
«Це ж вiн на весiллi перепив», — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, дiду, — несмiливо привiтавсь я.
Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
— Похмелитися б вам, — спiвчутливо сказав я.
Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
— Тобi що? Меду?
— Та нi! Нi!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нiчого. Що тобi?
— Та хотiв розказати дещо i попитать…
— Розказуй.
I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
— I ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!
«Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».
Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
— Тс-с! — приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: — Дивись.
У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
«Кiстки! — похолов я. — Мрець пiдводиться».
Бiле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше… I враз у отворi з'явився… лелека.
— Ясно? — усмiхнувся дiд Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! I стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi…
Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
«Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, — вирiшив я i подумав: — А чи може людина сховати голову пiд крило… тобто пiд руку?» I чомусь вирiшив, що може, i подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так i робиться».
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що — нi! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Дiду, — вражено питаю я. — Дiду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, дiду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! — каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон — баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною — без голови, у бiлiй сорочцi — i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — I пiп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — вiн показав менi рукою «носа». Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… I прокидаюсь.
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема — в полi. Що то значить — передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину — пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: «Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля»; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi…
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гостi? — усмiхнувся дiд Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — пiдморгнув дiд Салимон. — То давай, ну!
— Та нi, я просто… просто спитати хотiв… — нарештi зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не вiдчували нiчого… такого?
— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.
— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
— Що там таке? — спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Серьожо, iди-но глянь! — гукнув йому дiд Салимон. — Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
— Привид? — племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
— Мда-а, — розгублено розвiв руками дiд Салимон — Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…
— Хiба я знаю… — знизав плечима племiнник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: — Ану знiмай сорочку! — Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племiнник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: — Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не пiддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дiд.
— А я тут нi при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дiд Салимон. — Хiба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навiть розгубився дiд Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! — протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну,тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кiлька днiв…» Написав — i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука — справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться — нiчого не хочеться.
Павлушi добре — сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть — менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю — безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть…
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з «Ревiзором», про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови — Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. «Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, — нарештi вирiшив я. — Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться».
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися — швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, — артилерiйський полiгон.
I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше «на слабо», як хтось зачепить («От слабо тобi!..») i без особливих результатiв.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
Пiдгайко червонiв i махав рукою:
— Та ну тебе!
Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав вiн i сам вiдповiдав: — Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє — що? — вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? — широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. — Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi i подiбнi до нас, тi солдати. Передражнювали своїх командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось iз них ходив у «самоволку» (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, «пасували» уроки).
I весь час жартували й смiялися.
А по-моєму, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-моєму, не може бути без жартiв. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, якi не розумiють i не люблять жартiв. По-моєму, це лихi, негарнi люди. I навiть якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити i колись-таки зроблять.
А веселi, дотепнi люди — дуже, по-моєму, потрiбнi для життя, потрiбнiшi за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi тiльки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, i одразу легше працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий чоловiк. А коли начальник веселий i вмiє жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий голова колгоспу Iван Iванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жартує, i колгосп — перший у районi.
I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той Пiдгайко швидше вчинять геройський подвиг, нiж хтось iнший.
I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю останнiм (бо найнижчий). Однак вiн не останнiй. Я певен, що оту «Таню» дошкiльнячу вiн перший заспiвав, а всi пiдхопили.
Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся. I так менi захотiлося побiгти слiдом i, пристроївшись за ним, закрокувати i пiдхопити пiсню. Але… якби ж то я був хоч у другому класi… А так…
Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкiстю, i в душi моїй сама собою виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: «В путь… в путь… в путь…»
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед безкрайнього поля або степу, чи лiсовою стежиною, чи понад рiчкою по мокрому пiску попiд самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедiв! У нас усе село на велосипедах їздить: i в поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар, кошики до багажника и до керма приторочивши, i куди хочеш.
Взагалi велосипед зараз — це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
I здається менi — нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
— I-го-го-о! — так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив вiн якийсь дрючок, що лежав на дорозi.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетiв кiлька метрiв у повiтрi i з усього розмаху гепнувся пикою у рiдке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий водою.
Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. «Восьмьорка»! Такої жахливої «восьмьорки» я ще нiколи не бачив.
А до села кiлометрiв зо два.
От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу — лясь! — по пицi. I я в калюжi. Ех!..
Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти iздєлав?!
— Ого-го!
— Оце «восьмьорка»?
— А-яй-яй!
А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.
Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.
Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда. Дiд у свою чергу зiтхнув i сказав:
— Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.
— Варвар! — дiд любив перекручувати слова. — Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.
У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…
Я глянув на конверт:
«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: «тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю». Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
У головi моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
Але в листi стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?
Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.
Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: «Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна».
Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.
«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж менi отут трохи.
Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
— Темна вода во облацех.
I усмiхнувся.
Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»
У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.
Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема — усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого доту.
Колись тут було узлiсся, i саме бiля доту перехрещувалися дороги — одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс, на Гарбузяни. А тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по нiй возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через лiс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лiсi вона повертає до вiйськових таборiв.
Славна iсторiя цього дота.
У сорок першому, коли нiмцi загарбали Україну, у цьому дотi тримали кругову оборону троє наших бiйцiв. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд, а нiмцi все не могли нiяк захопити дот. Нi бомби його не брали, нi снаряди, нi мiни. Вiсiм днiв трималися бiйцi без води, без їжi, до останнього патрона. Чотири танки пiдбили з противотанкової рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета. I тiльки як не стало уже боєприпасiв, вийшли бiйцi й беззбройнi пiшли на ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.
I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв. Вони навезли туди три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.
Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що, наче кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, — вiн вражав своєю силою i могутнiстю. Тi величезнi брудно-сiрi, вкритi де-не-де iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде тепер не баченою залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому гранiтному камiннi, яким ото мостять дороги. З-помiж того камiння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть iржа не брала.
Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий спосiб свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.
Проте на однiй з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на вiки чимось гострим своє iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгiдним «я».
Хоч був дот не дуже й далеко вiд села (а як на велосипедi, то ще ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь бiльше ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.
I тепер, коли я пiд'їжджав до доту, все навколо здалося менi чужим, незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша, навiть пташок не було чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.
Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозi i, обережно розсовуючи кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до руїн дота.
I раптом почув негучний, але владний голос:
— Ти куди?!
Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi тримався, i впав на колiна.
— Куди лiзеш? — повторив голос.
— Нiкуди… а… а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколiшках i даремно вдивляючись у гущавину — того, хто казав, за кущами не було видно.
— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишцi. Ану давай звiдсiля!
Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до вiйськових таборiв.
Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став спускатися вниз.
От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — вiн i не вгледить. Цi вартовi, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собi в кущах i покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.
Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:
— Ти що — у пiжмурки зi мною граєш? Ану давай звiдси!
Помiтив. Таки помiтив, чортяка!
— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.
От же ж!
Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?
А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї… Може, «вони» — шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi «шпигуни». Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.
Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже…
Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.
Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi — нiбито в бiк села. Але од'їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один — пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша — повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив менi на шию окрiп.
Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.
— Мда а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.
На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: «А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить».
Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
— Ну, так що тобi треба? — спитав вiн усмiхаючись.
— Нiчого, — я ще не встиг придумати.
— Нiчого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав вiн. — А може, все-таки треба?
I раптом у мене майнула думка: «А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?»
Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.
Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк — зупинився.
— Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник… Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе…
Кущi розсунулися, i з'явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:
— У чiм рiч, га?
Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: «Той чи не той? Той чи не той?» I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки… Здається,таки той.
— Ти що — нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия… Iванов! — вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. — Ти що, га?
— Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.
— Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!
— Кропивою, да? — офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. — Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?
«Нiчого нiчого, — подумав я, — перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не „пiдчепите“. Я не розколюся, не бiйтесь».
I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:
— Та грибiв хотiв пiдшукать… Хiба не можна? Не можна?
Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.
— Iванов, приглянеш за його велосипедом, да…
— Єсть! — козирнув солдат.
— А їй поїдеш зi мною, — наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.
— Сiдай! — кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.
Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй «генеральськiй» дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, — виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують. А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо… А можуть i медаллю нагородити. Що — не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.
— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.
«Лазутчика везу», — значить, доведеться-таки кудись лiзти.
Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.
I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:
«Равняйся на отличников боевой и политической подготовки», «Тяжело в учении — легко в бою!», «Стрелять только на хорошо и отлично!»
«Виходить, солдати — такi ж самi школярi, тiльки дорослi, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи — кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники…»
— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.
— Спортплощадка. «Смуга перешкод», да, — знову, не обертаючись, сказав офiцер.
«Спортплощадка» була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав «смуга перешкод», то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати… А втiм, може, менi зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячi iграшки?!
— Артилерiйський парк, да, — мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?
— Зрозумiв.
Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою — половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.
I оте своє «да» майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:
— А це їдальня.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.
Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.
— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офiцер.
— Ага, — сказав я.
— Ти в якому класi?
— У сьомому.
— Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да.
Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули «генеральською» дорогою назад до дота.
«Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм… Чи, може… чи, може, я їм… не пiдiйшов?»
Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.
Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.
— Менi злазити? — тихо спитав я.
— Да, дорогий друже, — сказав вiн.
Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.
Вiн знову усмiхнувся.
— Да, будьмо знайомi — старший лейтенант Пайчадзе, — вiн простягнув менi руку. — До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?
Нi, щось вiн не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хiба що Павлуша, може… Але…
Вiн пипьно глянув на мене i сказав:
— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…
Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нiчого, це я просто так… Спасибi! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:
— Дивний хлопець, правда!
Пайчадзе щось вiдповiв — я вже не чув.
Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо… Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов.
Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.
I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.
Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!
Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.
Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.
Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука — це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.
Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло…
Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися «глеканкою» до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же…
Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
Вiн щосили накручував педалi — поспiшав. I обличчя в нього — серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.
I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.
Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.
Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу…
Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?
Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.
Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прiрву сторч головою.
Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись…
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
— Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! — голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти… — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв — Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви…
— Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi…
— Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
— I високий такий, метрiв два.
— Ти диви! Ану ходiм глянемо.
— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
— Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
— Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
— Отам у кущах, — вiдказав я.
Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро i дядько Микола», одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорiв на. — Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честi, бачив! — Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я пiду. До побачення.
— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я… Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття — я б i оком не моргнув.
На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
— Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
— Не займайте, дiду! Я сплю… Я спати хочу…
Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
— Га? Що? Хто?
— Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
— Стiй! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
— Алло!
— Драстуй! — почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
— Тепер слухай, — вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
— Слухайте! — I голос у мене зiрвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батьковi?
— Тю! — вiн затнувся i раптом розсмiявсь. — От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
— Ага, спасибi, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
— Молодець, — сказав вiн. — Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
— А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю…
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився — а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»
«Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, — подумав я. — I вирiшили повернутися до моєї кандидатури».
Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…
Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.
Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу «Г» — васюкiвською «Ракетою» i дiдiвщинським «Космосом». Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, «як мальчикiв» (за висловом дiда Салимона).
Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три — вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського «Космосу». Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.
— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
— Штука!
I хрестилася.
За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв,сам упав.
Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
— Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.
Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон — на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало — м'яч полетiв в аут.
Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося…
Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дiдiвщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.
Ледве розтягли.
— Оце так товариська зустрiч, — сказав дiд Салимон. — Другу таку товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.
— Це ще, панiмаєте, нiчого, — сказав Павлушин тато. — Це ще, панiмаєте, дрiбницi. А от мiж Сальвадором i Гондурасом через футбольний матч справжня вiйна була виникла. Стотисячнi, панiмаєте, армiї мiж собою билися. Артилерiя, лiтаки, танки… Оце, панiмаєте, болiльники…
Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличникiв i суддi. Щоб знав, як пiдсуджувати своїм.
Отакий-то був матч тридцятого червня.
Чесно кажучи, було що розслiдувати.
Я заїхав у Дiдiвщину i звернув прямо до сiльмагу. Купив у сiльмазi льодяникiв фiгурних на паличках, покрутився трохи i рушив назад. Настрiй у мене був прекрасний. Незва жаючи навiть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.
На вишцi над лiсом майорiв червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.
Пiд'їхавши до села, я знов-таки, як i вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорiвни Менi кортiло глянуги, що воно там таке — чи нема якихось слiдiв учорашнього чолов'яги. А може, вiн ще потiм уночi приходив?
Коло вчительчиного садка я злiз з велосипеда, поклав його на землю i крадькома, як справжнiй детектив, пiшов, роздивляючись на всi боки. Стежку у двох мiсцях перетинали слiди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобiт. Вони чiтко вiдбилися на вогкiй землi. Однi слiди були повернутi носками до саду, другi — навпаки, до поля. Це вiн iшов, це вiн повертався.
Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим'ята i лежав мокрий недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено i загашено об землю. Марка — «Столичнi».
Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну одного цього недокурка i цих слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом, нi майором Пронiним. Я мiг сказати лише те, що чолов'яга — курець (раз недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн купляв не в нашому сiльмазi, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дiдiвщинському, там є, я тiльки що бачив.
Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.
Що ж вiн усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотiв пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм не знайомий якийсь…
— Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, — почув я бiля хати голос Галини Сидорiвни.
— Ой, що ви, Галино Сидорiвно, що ви!.. — пискляво засокорiло у вiдповiдь. То був голос Гребенючки.
А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i — алюр три хрести!
От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрi до вчителiв пiддобрюються, лiзуть iз своєю любов'ю «Галино Сидорiвно, я вам те! Галино Сидорiвно, я вам се! Галино Сидорiвно, дорогенька! Галино Сидорiвно, золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно!
Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.
Я виїхав на вулицю i побачив у спину Гребенючку, що йшла од ворiт Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрiбненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендiтна.
Раптом я згадав Павлушу, як вiн сидiв сьогоднi на землi коло велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
Назад вона не оберталася, мене не бачила.
Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цiлi гейзери бруднючоi води й грязюки линули на Гребенючку, i бiле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчiрку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
— Ой! — тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.
А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi моїй булькала й клекотiла радiсть помсти.
Ото щоб знала, щоб не розлучала друзiв, не робила з них ворогiв, кропива жалюча!
Я рiзко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землi коло свого велосипеда i крутить ключем якiсь гайки.
I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона пiде в такому виглядi!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз нашi з Павлушею хати. I Павлуша її зараз побачить i…
Я натиснув на педалi i проскочив до себе у двiр. Павлуша навiть голови не пiдняв.
Прихилив я Вороного до ворiт i причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навiть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарештi, яка вона поганюча.
Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорiвни скаржитися на мене i вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потiм на когось звертає.
Я дивився крiзь тин на Павлушу. Вулицi я не бачив i тому не помiтив, як вона iшла. Та враз Павлуша так рвучко пiдхопився, що велосипед упав на землю.
— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув вiн здивовано.
У мене серце забилося швидше.
Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавiшує на мене чортiв, будь здоров. Тiльки держись! Ну i хай! Хай докаже! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, а потiм…
— Та сама винна, — весело заджерготiла Гребенючка. — Грузовик їхав, а я просто пiд колеса пiдлiзла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
— То бiжи додому швидше! От iще! — гукнув Павлуша з щирим спiвчуттям i досадою.
А я тiльки рота роззявив…
Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. I стало менi якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюцi з голови до п'ят.
Гребеїiючка давно побiгла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись бiля тину, i не мiг зрушити з мiсця.
Почав накрапати дощ.
Павлуша потяг велосипед в хату.
Пiшов у хату i я… Настрiй у мене був зiпсований вкрай.
…Дощ лив цiлiсiнький день. А надвечiр знявся вiтер. Вiн, як з вiдра, хлюпав у вiкна важкi пригорщi зливи — аж дзвенiли шибки. I шалено завивав у димарi. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цiкаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сiменона (вiн менi не давав, бо вважав, що не дитяча) i, вкрившися з головою, лишивши тiльки вузеньку щiлину, щоб падало свiтло, поринув у захоплюючий свiт комiсара Мегре, свiт загадкових убивств, страшних злочинiв i таємниць.
Я прокинувся раптово вночi, хоч нiхто мене не будив, i одразу вiдчув тривогу. В хатi горiло свiтло i чулися приглушенi, стурбованi голоси. Хоч i не видно було, але вiдчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночi стався приступ апендициту i його вiдправляли в лiкарню на операцiю. Тодi мене теж нiхто не будив, я прокинувся сам. От i зараз. Я миттю пiдхопивсь i стривожено спитав:
— Що? Що таке?
Серед хати стояли одягненi, в плащах, батько, мати i дiд. У дiда в руках було весло. Мати повернулася до мене.
— Спи, синку,спи!
— Що сталося? — знову спитав я.
— Рiчка вiд дощiв пiднялася, з берегiв вийшла. Греблю бiля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дiд.
— А ти спи, спи, синку, — повторила мати. Я скочив з лiжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!
— Я з вами! Я пiду!
— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нiкого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! — пiдвищила голос мати.
Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Нi! Пiду!
— Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дiд.
— Справдi, хай! — пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.
— Зiрвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темрявi тато.
Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.
— Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, — сказала менi мати.
— Лiхтарика свого вiзьми, — пiдказав тато.
— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, — мати зiтхнула.
— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви…
— Пiшли, пiшли, годi вже вам, — втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.
То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.
Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. «Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.
Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.
Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока — фари.
I перше, що я побачив у свiтлi фар, — це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим i бiльмуватим.
Фари були тракторнi — у провулку натужно хурчав колiсний трактор «Беларусь». Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.
Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!
— Найгiрше внизу, в березi, — сказав хтось у темрявi. — Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку — так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотiв пiдвезти не можна.
— Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї… Та й у нас… То у Закарпаттi, а то на Кубанi… Тепер оце в нас…
Заскрипiли колеса, захропли конi — люди пiд'їздили возами.
— Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу:
— Везiть до школи! Займайте школу, i клуб, i правлiння! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.
Мiй тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Лiворуч верни, лiворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте мiсце. Там завжди калюжа i болото навiть у найсухiшу погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм розкисло i просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний пронизливий жiночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.
Але вiн уже зник у темрявi.
Тодi сердито закричали до тракториста:
— Що ти засiв, панiмаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зiгнати своє безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
«Танком…» I раптом в уявi моїй виник вiйськовий табiр, артилерiйський двiр, дивовижнi незграбнi машини iз скошеними, як у човнiв, носами… Бронетранспортери-амфiбiї, да… Для подолання водних рубежiв… для десантiв, да. «
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям пiд час стихiйних лих…
I раптова думка пронизала мене.
— Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! — загукав я в темряву. Але голова не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Вiн, забрьоханий з нiг до голови, пхав трактора. З пiд колеса, що буксувало, просто на нього летiла грязюка.
— Одiйди! Одiйди, ну! — крекчучи вiд натуги, роздратовано прохрипiв вiн.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти нi хвилини. Самому треба рвонути туди.
I, не роздумуючи бiльше, я кинувся додому. Захекавшись, вбiг у сiни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб свiтила фара, i скочив у сiдло.
Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюцi, буксували на глинi. Доводилося раз у раз злазити i пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не менi. Бо тут шугав дужий вiтер, який збивав, просто клав на землю. Двiчi я не мiг втриматись i валився набiк, на ногу, i якийсь час стрибав на нiй, не можучи вирiвнятись. А раз просто впав у болото. Але поспiшав iз останнiх сил. I з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лiсу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, i не мiг знайти. I думав з острахом: «А що, як навчання ще не закiнчилися i в таборi нема людей? Що робити? А навiть як є, чи послухають, чи повiрять вони менi, пацану?»
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
Аж ось i посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тодi все. I, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на «генеральську» дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: «Чому менi не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помiтив мене I гукнув:
— Стiй! Хто такий?!
Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.
— Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.
— Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Вiн обернувся до мене. — Давай он до тiєї палатки!
Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
— Що таке?
Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…
— Ясно, — сказав капiтан. — Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль — годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш — тут така справа, що…
Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.
Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.
— Хто сповiстив про повiнь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капiтан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.
— Драстуйте, — привiтавсь я.
— Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.
Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, — з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови — пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв — нахмурився.
Нарештi я замовк.
Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:
— Всi?
— Так, товаришу полковник, — вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю — в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…
Полковник i офiцери схилилися над картою.
«Чого вони так зволiкають? — з досадою думав я. — Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село — наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»
Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто — то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко — це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.
— Значить, так, — казав полковник. — В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть… — вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п'ять хвилин виступаємо… Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили… — вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.
— Ява — розгубився я i додав: — Рень.
— Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовнiсть… через… чотири хвилини! О другiй чотирнадцять Виконуйте!
Мить — i палатка вже була порожня.
— А тобi секретар райкому просив передати подяку. За iнiцiативу i оперативнiсть. Вiн, виявляється, знає тебе.
Я почервонiв i опустив очi:
— То вiн матiр мою знає, а не мене. Вона — депутат.
Полковник накинув на плечi довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.
З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв — нiякого галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.
У парку заводили машини. Поки ми пiдiйшли, вони вже одна по однiй вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на якому їздив голова i який усi звали «бобик.» Але цей «бобик» був зовсiм новенький, не забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. «Бобик» пiдскочив до нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло троє офiцерiв. Вiльне було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався…
— Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо…
— Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
— А, добре! Добре.
I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.
— Давай за мною!
Я кинувся за ним.
Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:
— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!
Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…
I раптом я згадав, куди i чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. „Тiльки б хтось побачив!..“»
Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на «бобик», що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.
«Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»
Ми вже проминули дот i виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.
«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.
I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.
— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: «Злiзай» — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замiсть «Злiзай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води.
— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.
Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.
Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.
Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох — ганчiр'я, кошики, вiдра…
Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
— Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбiльша вода, де найскрутнiше.
Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули вiдчайдушне жiноче:
— Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!
То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час «Ревiзора», на якому так здорово провалилися я — Бобчинський i Павлуша — Добчинський.
Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта — дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.
Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.
— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!
Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.
— Повертай тачку до тiєї хати, да! — наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.
— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! — голосила надриваючись Пащиха.
Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.
— Прожектор на вiкно! — скомандував вiн i шубовснув у воду.
За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги — лейтенант знову пiрнув.
Є такий вираз «час зупинився». Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло — секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.
I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.
I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови — Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на «тачцi». I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах — матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.
Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:
— Вас зараз знiмуть! I справдi — вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi — порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це — вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: «А де зараз Павлуша? Що вiн робить?» I раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке… I я не знаю, чому це так, але це закон.
I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi… На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно — Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно…
Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..
Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.
На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi — стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.
— Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! — загукала баба Мокрина.
Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди — i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова — не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.
— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.
— Та по сходнi ж, по сходнi, — пробасила одна.
— Десь її змило, — пробасила друга.
Сходня — то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.
— Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вiрьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…
Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати — пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вiрьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.
— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
I раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!
Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти…
— I пожалiти, i захистити нiкому — простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою… О господи!
I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.
Нiхто на її зойк не звернув уваги.
На кам'яницi було гамiрно — кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища…
— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.
Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг — для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв — i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.
Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.
Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так — побачив! Бо перед нею горiла лампадка… Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув — i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла — хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних — вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води… Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.
I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може… А може, це справдi диво? Може… Тут я вперше придивився до iкони i побачив… бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.
Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.
Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: «Темна вода во облацех», якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода… Вода… От вона — вода…
«Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, — з жахом подумав я. — I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все…
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво «крем-брюле». Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить — i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую…
— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
То був голос… Павлушi.
Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що то менi мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в сiнях у стелi хiд на горище! Як я ранiше не розшолопав! Iз останнiх сил, ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.
Свiтло лiхтарика заслiпило мене, i я нiчого не бачив. Тiльки чув Павлушин голос:
— Давай руку! Давай руку!
Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як її цупко схопила його рука. I лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повiтря одразу цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.
Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку. А я стискав його руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в моєму життi.
Коли я трохи вiдсапався i очi мої звикли до свiтла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не вилiз нiколи Павлуша почав потроху пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час сповзав назад у воду.
— Нiчого, нiчого, зараз… Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи вiд натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води i перевалився, як лантух, на горище.
Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав йому руку на плече i сказав, затинаючись:
— Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець… От вталапався…
— А я бачу, що ти пiрнув… Потiм бачу — тебе нема… Мало чого, думаю… i — на горище. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав — де ти є… А ти тут… Я тебе шукав, знаєш… Думав, щоб разом по човна… Але ти десь…
Я засмiявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засмiявся. Бо нiчого смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав мене! Вiн шукав мене! Чуєте! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з ним назавжди! Та вiн же Павлуша! Павлуша!
Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом вiн сам засмiявся Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.
I хоч мокрi штани i сорочка, противно облiпивши моє тiло, страшенно холодили, менi було так тепло, так хороше, як, здається, нiколи.
Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!
Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобi все: i твою зраду, i твоє малювання, i твої слова образливi для мене, i те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти не дальтонiк… Прощаю! То все не твоя вина. То все тая… ну, не буду! Не буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i не гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о хлопець! I немає для мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та не вмiю. Не цiлуються хлопцi мiж собою, не заведено. То тiльки дорослi друзi-чоловiки цiлуються.
Чи розумiєш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумiєш. Я по смiху твоєму вiдчуваю, по тому, як ти дихаєш навiть. Я ж тебе так знаю, як нiхто в свiтi, як мати рiдна не знає.
Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:
— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пiрнути у вiкно. Це ж загинути — дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона там за iконою могла ховати? Ну, грошi… Ну, облiгацiї трипроцентнi… Та хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дiдько з ними!
Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.
Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
— Та ти що — таки дiстав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: «Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!» А воно, бач… Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.
Але скромнiсть не дозволила показати, що менi приємно. I я сказав: «Та!» — i махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?
— Ану, присвiти лiхтариком, — попросив я Павлушу i почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стiльки розгорталася, скiльки вiдпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарештi газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, i ми побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився нижче i прочитав на згинi:
«…знову в бiй. Бережи донечок наших i себе. Цiлую. Михайло.»
Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.
То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали…
I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно — все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.
I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: «Бережи донечок наших…», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них…
I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив… Де ж справедливiсть?
I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.
Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.
— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.
— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.
Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.
— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.
— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.
— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.
I ми полiзли.
Я перший.
Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.
Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз…
Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…
Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на «блискавцi», з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але вiн перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — i силою натяг на мене штормiвку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потiм оддам.
Зашморгнувши «блискавку» до пiдборiддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько «обштопала» нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла… Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився…
I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже… Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi… Хай тiшиться…
Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!
Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.
— Та ну, поїхали, нiчого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я i пiдвiв човна до шафи.
Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.
Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.
Тьху! Хай ти сказишся!
Я стрибнув назад у човен.
I тут…
Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:
— Тю! Як же це ти?
— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.
— Та дiдько з нею. Як нога?
Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi…
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.
Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?
Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожнiй.
«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.
— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од'їхали, щоб нiчого не помiтили.
Пайчадзе кинув менi ватник, чоботи i сказав:
— Вдягни, бо ти оно синiй, як пуп… Поєхалi! Разворачивай тачку i давай он до тiєї хати!
Останнi слова були сказанi вже водiєвi. Все в того Пайчадзе було «тачка»: i велосипед, i бронетранспортер. Але чимось менi це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам вiн був страшенно симпатичний, з отих хлопцiв, якi в iграх завжди бувають Щорсами i Чапаевими. I командував вiн солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. I я подумав, що як менi коли-небудь у життi доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
Триста п'ятдесят перший од'їхав.
Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
— Сiдай на багажник, — сказав вiн, ставлячи велосипед бiля човна.
Тримаючи за кермо, вiн довiв велосипеда до сухого, а вже там сiв у сiдло.
Павлуша довiз мене додому швидко i без всяких пригод. Нiхто на нас i уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопцi — один педалi крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i побiгла кудись.
Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись у сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, i Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.
Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у Дiдiвщинi. А в нас — тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi звали «медичка». Проте наша медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща у справi зцiлення хворих. I за складних випадкiв лiкарi кликали її на консилiум.
Була вона невисока на зрiст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, i дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бiгла, i той, хто приходив її викликать, завжди вiдставав.
Але хiба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стiльки людей затопило, певно ж, не одному лiкарська помiч потрiбна! Чи до моєї ноги їй заразi.
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув вiн рукою i побiг.
Я лежав, i мене тiпало.
Все тiло моє, всю шкiру з голови до п'ят трусила дрiбна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дiдовим кожухом, але тiльки вагу вiдчував, а зiгрiтися не мiг. Головне, що я не мiг рухатися, бо кожен рух струмом бив менi в ногу, вавдаючи гострого болю. I ця безсила, безпомiчна нерухомiсть була гiрша за все.
Цiле село, вiд сопливих дiтлахiв до найстарезнiших дiдiв, було там, дiяло, щось робило. А я один лежав i лiчив мух на стелi. I було менi кепсько, як нiколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько i дiд! Навiть думати не хотiлося. Перше, що скаже мати: «Я ж казала! Я ж казала!» I нiчого їй не заперечиш, справдi, вона казала…
А дiд подивиться насмiшкувато i кине: «Догрався! Доскакався!»
А батько нiчого не скаже, тiльки гляне зневажливо: — «Ех, мовляв, ти, дрiбнота пузата!..» А Яришка захихикає, пальчиком показуючи i приспiвуючи: «Так тобi й тгеба! Так тобi й тгеба!»
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Iвановим, чи з Пiдгаиком. Ну що ж, бойовi друзi вiднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпiталь, i лежав би вiн собi у мужнiй самотностi, нiяких родичiв, нiхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тiльки забiжить iнколи на хвилинку хтось iз товаришiв, розкаже, як iде служба, бойова i полiтична пiдготовка, почастує цигаркою, а може, й порцiю морозива пiдкине… Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив вiн свою Гребенючку i вилетiв я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпiла, її треба пожалiти. I вiн її жалiє, i заспокоює, як тiльки може. I забув вiн i думати про мене. I не прийде бiльше, i будемо ми з ним знов у сварцi.
Вiд цiєї думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така мене взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотiв же врятувати для неї собаку якусь, щоб радiсть їй була. Коробочку, бач, ювелiрну з коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята, i та хата вся разом з Гребенючкою!..
I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.
Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться… I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець…
Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси…
А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав…
Я прохворiв понад два тижнi.
Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку — було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…
А хто «вона» — невiдомо.
Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!»
А тут, бач, «синку», «милий»…
Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).
— Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.
Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.
На обличчi його була розгублена усмiшка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радостi.
Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.
— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.
— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…
— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.
— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.
— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.
Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:
— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.
Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?
А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.
— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.
Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:
— Драстуйте… Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нiчого… — усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
— Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, — i почовгав у двiр.
— Сiдай, чого стоїш, — сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт — наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.
Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.
— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От iменно — бiльше нiкуди!
— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.
— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…
— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?
— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усмiхнувся.
«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».
Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.
А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!
I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.
Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..
А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду…
Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна…
Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: «Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!..»
Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.
Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв — залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.
Але чому моє залiзне лiжко не тоне?
I одразу прийшла думка — у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати — депутат, усiм депутатам видають такi лiжка…
Бiлi хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.
Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:
— Випий,синку, випий молочка.
I зараз голос батька:
— Вiн заснув, не буди його, хай…
Але я вже прокинувсь i розплющив очi.
Я випив молока i знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав (з'їв трошки бульйону i куряче крильце), полежав i знову заснув… I спав так до ранку.
Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i читає журнал «Барвiнок».
У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на стiнi показував без чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.
Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:
— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.
Вона в нас не вимовляє лiтеру «р»
За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, яєчню, сир i хлiб з маслом.
Я збагнув, що в хатi нiкого немає, всi на роботi, i їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився.
А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсiм збентежило.
«Любий бгатику!» Вона нiколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобi й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…» I раптом — «любий бгатику!»
Кепськi, виходить, мої справи. Може, й зовсiм безнадiйнi. Може, я вже й не встану. Тому-то всi такi нiжнi до мене: i батько, i мати, i дiд… I весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я…
Бач, сплю весь час. Значить, нема в органiзмi сил, енергiї для життя. Отак засну й не прокинуся бiльше. От голову навiть пiдняти вiд подушки не можу. Пiдведусь, сяду на лiжку, i йде обертом голова, аж нудить…
Я глянув на сир, на яєчню i згадав слова дiда Салимона, якi вiн любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться i п'ється. Добре кушай i будеш, як бугай».
— Яришко, дай iще шмат хлiба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.
— Тю, ти ж iще цього не з'їв?!
— Жалко? — з гiрким докором глянув я на неї. — Може, я… Може…
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побiгла на кухню, вiдремiзувала вiд буханки величезну партику, намазала в палець масла i поклала на стiлець. Писнула i побiгла за пiч смiятися.
Я зiтхнув. Нiчого, нiчого! Дивись, щоб на кутнi не засмiялася, як я… як мене вже не буде…
Яєчню з тим першим шматком хлiба я вмаламурив досить швидко i легко.
А от тарiлка сиру, щедро политого сметаною, i партика хлiба, принесена на моє прохання Яришкою, пiшли туго. Пiвтарiлки я ще сяк-так виїв, а далi почав давитися. Набивши повен рот сиру I хлiба, я жував-пережовував ту жуйку по кiлька хвилин i не мiг проковтнути. Ремигав, як той старий вiл.
Уже й молоком запивав, i рiзко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає органiзм iжi. Все! Капець менi! Кришка!»
Я безсило вiдкинувся на подушку.
Лежав i прислухавсь, як усерединi в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.
Кольнуло у боцi!.. I нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… I рука лiва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже вiдмовляється працювати…
О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi на руках уже посинiли, здається, одмирають. Ех, жаль — нема Павлушi. Хотiлося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…
З-за печi визирнуло лукаве Ярищине око. Вона смiялася. Вона й не уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що, може, це останнi мої хвилини… Я не мiг помирати пiд її хихикання.
— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Iди сюди.
Вона вийшла з-за печi.
— Яришко, — зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче. Личко її стало трохи серйознiшим.
— Яришко, — вдруге зiтхнув я i знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тiльки перед смертю.
— Яришко, — сказав я нарештi тихо й врочисто. — Вiзьмеш собi мiй велосипед… Я дарую тобi його… I заплющив очi.
— Ой! — верескнула вона радiсно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мiй! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцiлую.
I її губенята мазнули мене по щоцi бiля носа. Я одвернувся до стiни, бо вiдчув, що от-от заплачу.
Ми з Яришкою найчастiше сварилися саме через той мiй велосипед. Вона хотiла на ньому кататися, а я не хотiв, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипедi. Тiльки в перший клас пiшла в цьому роцi. До педалей ще навiть не дiставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крiзь раму i, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалi. Ця її спритнiсть тiльки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
I взагалi кому хочеться, щоб на його велосипедi хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповiтне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш…
I зараз, подарувавши велосипед Яришцi, я вiдчув, що мої рахунки з життям майже зведенi.
Я чув, як вона, забувши вiд щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного iз сiней надвiр. I вiн жалiбно деренчав i дзвенiв. Цi звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо iрже вiрний кiнь, навiки прощаючися з козаком.
Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.
Я ждав приходу смертi.
Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.
Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.
Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком наблизилась до мого лiжка.
Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.
I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.
Я завмер в безнадiйному чеканнi.
Скiнчивши слухати пульс, вона пiдняла менi сорочку, схилилася i приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.
I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:
— Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.
I ляснула мене долонею по пузi.
— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Органiзм не приймає. I голова крутиться, пiдвестися несила.
— Що? — вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. — А це хто снiдав?
— Та я ж бачите… —зiтхнув я.
— Ну! Бачу! I яєчню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки, i молока Що ж ти хочеш? Пiсля такої температури це навiть забагато зразу. Забороняю тобi їсти по стiльки! А голова крутиться вiд довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобi сьогоднi встати хвилин на десять-п'ятнадцять i походити по кiмнатi. Тiльки не бiльше… «Органiзм не приймає!» — вона усмiх-нулась. — Ех, ти! Герой!
Я насупив брови i одвернувся.
Я не дуже їй вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це грошi платять.
I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув, що менi полегшало — перестало колоти в боцi, i нога одiйшла, i руку одпустило. I серце забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.
Менi навiть здалося, що я почув, як вона, загримiвши кiстками, побiгла-покотилася кудись геть по дорозi… Чи. може, то загримiв, упавши разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..
Мiй?
Велосипед?
Який же вiн мiй?
Нема в мене вже велосипеда!
Нема!
Подарував.
Дурень!
Та я ж… я ж… думав, що вмираю.
«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш i не будеш дурнем», — шепнув менi глузливо внутрiшнiй голос.
«Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, нiж…»
Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рiднiй сестричцi подарував. Хай катається на здоров'я, люба, дорога, се… У дворi знову щось гупнуло й задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всi спицi повибивати можна!
Ну i хай вибиває, її велосипед — може зовсiм його розбити.
Чого тобi тепер хвилюватися? Не треба тобi тепер хвилюватися.
Спи спокiйно, дорогий товаришу! Мда…
Павлуша, значить, буде на велосипедi, Вася Деркач на велосипедi, Коля Кагарлицький на велосипедi, Стьопа Карафолька, гад, на велосипедi, — коротше, всi, всi геть-чисто на велосипедах, а я — пiшки. На своїх двох. Мда…
Тодi вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедiя! Смiх!
А який же був велосипед! «Україна». З багажником, i з фарою, з ручним гальмом. А швидкiсть яка! Вiтер, а не велосипед. Був!
У дворi знову задеренчало.
Доламує!
Серце моє розчахнулося вiд болю.
«Дозволяю тобi сьогоднi встати на десять-п'ятнадцять хвилин».
Я пiдвiвся i сiв на лiжку.
Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потiм ляжу i вмру.
Я встав i, хитаючись, пошкандибав до вiкна.
Яришка, висолопивши вiд старанностi язика, вихилясами кружляла по подвiр'ю. На лобi в неї полум'янiла здоровеннецька гуля, на щоцi подряпина, колiно розбите. Але очi сяяли щастям. I, видно, те щастя заслiпило її, i вона нiчого не бачила. У всякому разi дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помiчала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навiть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок i…
Огут уже я роззявив рота. Я не мiг його не роззявити.
Душа моя, котра ще трималася в тiлi, не витримала. Велосипед став дибки i з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всiма своїми деталями.
— Ех ти!.. Щоб тобi!.. Що ти робиш?! — одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навiть перед смертю я не можу спокiйно дивитися, як гине велосипед!
Лежачи пiд колесом, Яришка розгублено клiпала очима. Потiм враз насупила брови i мовчки почала вибиратися з-пiд велосипеда.
Встала, пiдняла велосипед i змiряла мене презирливим поглядом.
— Думаєш… думаєш… я тобi повiгила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!..
I, шморгнувши носом, одвернулася.
Я роззявив рота i… усмiхнувся. «Загаза чогтова…»
Сонце засяяло з неба, заспiвали пташки, i зацвiли-запахли пiд вiкном троянди.
Життя повернулося до мене.
Сумнiвiв не було — я видужував.
Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобi велосипед — коли тiльки захочеш! Чесне слово!
Поки менi було дуже зле, я не вiдчував, як минає час. Часу нiби не iснувало.
А як менi трохи покращало, отодi я вiдчув, що то за нудота хворiти. Я нiколи не думав, що години такi довгi, а день такий нескiнченний. Ранiше менi його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затiяти, започаткувати, як уже й вечiр. А тепер до того вечора була цiла вiчнiсть. Вона без кiнця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тiльки й жив на свiтi. Увечерi приходив Павлуша. Правда, вiн забiгав i вранцi, i в обiд, але то на кiлька хвилин. А увечерi вiн приходив години на двi, а то й три i сидiв доти, поки я не помiчав, що вiн уже клює носом вiд утоми, i тодi я гнав його спати. Вiн дуже втомлювався, Павлуша. I не тiльки вiн, усi втомлювалися. Все село працювало на вулицi Гагарiна, гуртом лiквiдовуючи ту страшну руйнацiю, яку наробила стихiя на одну нiч. Вiдбудовували хати, розчищали подвiр'я, заново будували знесенi, потрощенi повiтки, хлiви й комори, розкопували льохи. Нарiвнi з дорослими працювали й учнi, починаючи з сьомого класу. Та й меншi не сидiли склавши руки, — кожен щось робив у мiру своїх сил i можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — i фрукти, i овочi… Добре, що хоч вiджнивуватися до дощiв устигли. Всi працювали з ранку до вечора. Всi. А я лежав собi паном — пив какао, їв гоголь моголь i рiзнi пундики смачнi, що їх ночами пекла менi мати для змiцнення хворого органiзму. Пив, їв i читав собi рiзнi пригодницькi книжки.
А хлопцi трудилися i їли звичайнiсiнький хлiб з салом.
I я їм заздрив несамовито.
Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики.
Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою.
Мiй дiд завжди називав мене «цiлосвiтнє ледащо». Але якби вiн знав, як менi, «цiлосвiтньому ледащовi», хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшої, найпротивнiшої, найважчої роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку.
Лише тепер я збагнув одну iстину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю.
I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я — всьому голова…
Як я страждав вiд своєї бездiяльностi, ви собi навiть не уявляєте. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний.
Один Павлуша по-справжньому розумiв мої страждання i весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за спiвчуття, але жоднi слова не могли менi допомогти. Якi там слова, як я сам вiдчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хатi — i в пiт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.
Здавалося б, i нога дедалi менше болить, i температури нема, а замiсть того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирiшив, що нiколи вже не буду здоровим, i занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотiлося нi читати, нi радiо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. I нiхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нiкого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якiй доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворiла, не дуже сидiв бiля її лiжка.
Зранку, подавши менi снiданок, вона, як цуцик, дивилась на мене i покiрливо питала:
— Яво, я тгошечки… можна?
Я зiтхав i кивав головою. I вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сiней надвiр. I тiльки я її бачив аж до обiду. Вона поспiшала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона вiдчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.
I якщо ранiше вона каталася у дворi, то тепер виїздила за ворота i тiкала далi вiд очей, щоб не чути моїх нарiкань за те, що не так їздить. А менi вже й це навiть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.
Iнколи разом з Павлушею забiгали хлопцi, але вони були такi заклопотанi, так їм було не до мене, що радостi це яе приносило.
Двiчi заходила Галина Сидорiвна, та менi чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомiчний, жалюгiдний, i я напружено, з нетерпiнням чекав, коли вона пiде. Погано менi було, дуже погано.
Сьогоднi я чогось особливо вiдчував себе нещасним i самотнiм. Може, тому, що сьогоднi день був напрочуд хороший — сонячний, ясний, нi хмарки на небi. I Яришка, витягаючи з сiней велосипеда, спiвала на все горло:
Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.
Я зарився в подушку й завив.
I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу.
Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило — я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо… Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане.
«Дорогий друже!
Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю.
Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал — бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.
Бажаємо найскорiшого видужання.
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невiдомих!
Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.
I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.
Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину… Не пам'ятаю…» — i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.
I от…
«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але… як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?
Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.
Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!
I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповiщаючи, що уже йде.
Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:
— Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини — вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i… Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та нi, — хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо, — я пильно глянув йому в очi, — ти менi друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?
— Тю! — вiн розгублено усмiхнувся. — Ти що — сiльмаг обiкрав?
— Нi, без жартiв скажи — мiг би?
Вiн насупив брови.
— Мiг би… Ти ж знаєш.
— Ну, тодi на, читай, — i я простягнув йому листа.
Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
— Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…
— А тобi, виходить, теж? I мовчав…
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.
— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
— Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».
— В розколинi над амбразурою.
— Точно.
— Ао котрiй годинi?
— О двадцятiй нуль-нуль.
— А менi о дев'ятнадцятiй.
— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тiльки давай спершу ти.
— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi! — сiв на велосипед i поїхав…
— I що — i все? Бiльше нiчого не було?
— Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з'явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»
— I знову о двадцятiй нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене… — I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.
— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
— Хiба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…
— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…
— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!
Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, нi.
— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.
— Та ти що?! — вiн почервонiв.
I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.
— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…
Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.
Медичка якось сказала:
— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.
Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:
— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.
Дiд кахикнув i вiдповiв:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.
Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.
Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..
I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але… я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…
На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.
Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.
Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.
Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.
I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…
Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо… I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:
— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!
Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.
Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!
— Дякую! — буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.
— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.
Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю…
Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.
Нарештi матерi набридло, i вона сказала:
— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…
Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.
Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:
«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны».
Уже вкотре сказано:
«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть…
Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився… Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання — хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався — бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм — за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.
Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.
А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я…
Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi — я…
Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього — жодних сумнiвiв.
I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.
I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття — гордiсть за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.
Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла… Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.
Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.
Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.
Павлушi?
А може…
Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
I «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третiй — Гришка Бардадим абощо.
А я дурний…
Нi! Не може бути!
Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!
Нi!
Єдине, що Павлуша мiг, — не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!
Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.
Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.
Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.
Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.
Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.
Я подався чекати його пiд хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.
Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повiнь?
— Нi… Нi… Але… Слухай, вiн хоче її вкрасти!
— Хто? Кого?
— Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.
— Вiн що — здурiв?
— Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i — в гори!.. Пойняв?
— А звiдки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався… Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так — мах! — роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!
— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував… I взагалi…
— Просто вiдчайдушний. А бачиш — дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.
— Треба рятувати! — твердо сказав я.
— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.
— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!
Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.
По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.
Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що… I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.
Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.
Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж… I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати… А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!
За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.
Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.
Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був… Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?
Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.
Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».
За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.
Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.
— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.
I…
I тут сталося неймовiрне.
Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:
— Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я-любий?!
Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.
Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:
— Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!
Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.
— Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона… Вона каже, що це… непедагогiчно! Понiмаєте, любов — непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.
I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались…
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.
Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»
— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.
— А… а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я… зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.
— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!
Павлуша почервонiв i опустив очi.
I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна…
I я теж почервонiв i опустив очi.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.
I це таки правда!
I нiхто цього не знає так, як я знаю!
На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.
У неї закохувались — так!
Але вона — нiколи!
Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.
I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.
I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею…
А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.
Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!
— Ну, дай їй боже щастя, — говорили баби.
— Хлопець вiн, видать, хороший.
— Кажуть, розумний, добрий…
— I не п'є…
— I пристойний який!
— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!
— Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла…
— Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.
— Обiзвалася красуня!
— Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!
— Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.
— От я ж i кажу — дай їй боже щастя!
— Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.
— Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.
— У казармi, значить, житимуть…
— Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.
— А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.
— Дай їм боже щастя!
А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.
Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:
— Не буде в нас уже такої класної керiвнички… Нiколи… Кого б не призначили…
I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.
I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх — i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського… Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно, — сказав я.
— Правильно, — пiдхопила Гребенючка.
— Правильно, — пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.
— Якось урочисто так, знаєте, — вiв далi Павлуша. — Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи…
— Правильно, — знову сказав я, — i…
Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.
I я сказав:
— i… правильно!
Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.
Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.
Прощатися вирiшили у переддень весiлля.
Часу для пiдготовки вистачало — майже два тижнi.
Ну, що ж, хай готуються…
А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi «троє невiдомих», отi «Г.П.Г.».
У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.
Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.
«Дорогi друзi! Яво I Павлушо!
Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється… I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопцi!
I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi…
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.
I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.
Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невiдь що!
Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в головi! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Менi треба звикнути.
Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).
Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.
Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.
В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».
Бо Галина Сидорiвна сказала йому:
«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»
Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
А взагалi, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
— Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай…
I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
— Молодець, Яво! — скрикнув вiн. — Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
— Тiльки, щоб нiхто не знав, — сказав я. — Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми…
— То буде наша таємниця, — пiдхопив Павлуша. — Таємниця двох невiдомих!
— Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весiлля.
Такого весiлля наше село ще не знало.
Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi…
Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
«Гвоздьом» програми був новостворений «хор старiйшин» (тобто дiдiв i бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж — Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свiже повiтря — два, люблять працювати — три, i майже нема лихих людей — чотири…
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх — це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це — обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок — ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала — всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче — з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю — шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама — заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона — державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…
У коридорi — знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати… I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки — наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»?
Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу… I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго… I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат… I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися — од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша «таємниця»), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз «темна вода во облацех», який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого «Москвича».
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один — оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невiдомих» втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
— Може… Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться…
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї «таємницi трьох невiдомих».
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою «таємницю», приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, пiдключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвiст, — вийде чи не вийде…
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I…
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. «Слава Галинi Сидорiвнi!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.
«Бажаємо щастя!» — червоно свiтилося з другого боку.
«Не забувайте нас!» — жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили — ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.
А я придумав «електрифiкацiю» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.
Я навiть не думав, що так буде здорово!
Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.
— Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!
На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.
А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. «Молодцi! Молодцi!» — чулося крiзь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї…
Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!
Минала хвилина, друга… Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували «Посiяла огiрочки», в другому — «Русское поле». Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.
Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.
Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.
I раптом…
Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.
— Вимкни! — крикнув я Павлушi.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.
Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!
— Павлушо! — скрикнув я i кинувся туди.
Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.
Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс — буце лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.
Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.
Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.
Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться… I як не гукай — нiхто не почує.
— Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки.
Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.
Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову.
I от усе скiнчено.
Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як… як тигриця. Молодчинка!
I я подумав: «Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, — обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi…»
I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.
I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою — до останньої краплi кровi.
Ну, а… Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєвi».
Хай!
Прекрасний письменник Гоголь, i повiсть його «Як посварилися Iван Iванович з Iваном Никифоровичем» — блискуча повiсть, але далi писати «пiд Гоголя» я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далi писатиму вже, як умiю. (Примiтка Яви Реня).