Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.
Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.
I знову сама собою завелася пiсня:
Ось i вечiр, вiвцi бiля броду
З Черемошу п'ють холодну воду.
У садочку вiвчаря стрiчає
Дiвчинонька, що ного кохає.
Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрiчав
Дiвчинонька, що його кохає.
I так нам весело, що ми аж лягаємо.
Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить - спiває, заливається...
Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
РОЗДIЛ IV
Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, - носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, - звiряється з iнструкцiєю. Поруч - одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.
Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
- Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.
- Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокоює його Книш. - Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг...
- Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, - набиває собi цiну Бурмило.
- Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, - Книш клацає пальцем по шиї i гигикає. Бурмило теж гигикає у вiдповiдь.
I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очеретi по той бiк плеса i спостерiгаємо. По черзi ми передаємо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближає об'єкт спостереження.
Нам пощастило: на другий же день пiсля приїзду з Києва ми "взяли слiд" - вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi.
I от спостерiгаємо.
- Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив?
Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю.
Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як заїдеш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути.
Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським краєм. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема.
Уявляю, скiльки мисливцiв понаїде цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання "по перу". I тi, звичайно, приїдуть, київськi, що завжди приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко.
Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.
- Щось довго їх не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.
- Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
- Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: "Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба.
Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися - аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
- Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати - потоне, - сказав дiд. А то можна було б порозвозить на мiсця.
- Так по одному можна переїхать, - каже Гонобобель.
- Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти?
- М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель.
- А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
- Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
- Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
- Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
- Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.