А щоб... Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий водою.
Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще нiколи не бачив.
А до села кiлометрiв зо два.
От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу - лясь! - по пицi. I я в калюжi. Ех!..
Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
- Ай-яй-яй!
- Що ж це ти iздєлав?!
- Ого-го!
- Оце "восьмьорка"?
- А-яй-яй!
А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.
Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.
- Дурень! - крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.
Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
- Що - трактора на таран брав, га?
Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда. Дiд у свою чергу зiтхнув i сказав:
- Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.
- Варвар! - дiд любив перекручувати слова. - Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.
У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!
РОЗДIЛ XIII
Недарма цей роздiл тринадцятий, бо трапляється в ньому рiч надзвичайна, незбагненна i загадкова. Таємниця трьох невiдомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
- Рень? - коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя - щоб мене розстрiлювали - не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке "Рень?" на засмаглому, припорошеному обличчi... I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом...
Я глянув на конверт:
"Явi Реню. (Цiлком, таємно)"
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
"Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
Г. П. Г."
У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: "тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю". Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
У головi моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк - дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
I що означають цi букви - Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або - генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
Але в листi стоїть "ми". Виходить, Г, П. Г. - це не одна людина. Виходить, троє. - "Г", "П", "Г". I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?