Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут - спи! Нi! Пiду!
- Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, - сказав дiд.
- Справдi, хай! - пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.
- Зiрвало! А може, й стовпа звалило, - сказав у темрявi тато.
Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.
- Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, - сказала менi мати.
- Лiхтарика свого вiзьми, - пiдказав тато.
- Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться... От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, - мати зiтхнула.
- Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви...
- Пiшли, пiшли, годi вже вам, - втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.
- Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, - ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.
То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.
Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. "Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.
Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.
Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока - фари.
I перше, що я побачив у свiтлi фар, - це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком - лупатим i бiльмуватим.
Фари були тракторнi - у провулку натужно хурчав колiсний трактор "Беларусь". Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
- Давай, давай, ну! - кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.
Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами - нашвидку збивали з колод плота.
Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати - виносити добро.
- Побудь поки що тут! - гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:
- Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!
- Найгiрше внизу, в березi, - сказав хтось у темрявi. - Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку - так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв колоди для плотiв пiдвезти не можна.
- Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї... Та й у нас... То у Закарпаттi, а то на Кубанi... Тепер оце в нас...
Заскрипiли колеса, захропли конi - люди пiд'їздили возами.
- Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу:
- Везiть до школи! Займайте школу, i клуб, i правлiння! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.
Мiй тато командував там, вигукуючи:
- Переключай на першу! Лiворуч верни, лiворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте мiсце. Там завжди калюжа i болото навiть у найсухiшу погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм розкисло i просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний пронизливий жiночий крик:
- Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто в воду. Йому загукали:
- Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.
Але вiн уже зник у темрявi.
Тодi сердито закричали до тракториста:
- Що ти засiв, панiмаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зiгнати своє безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:
- Що - трактором! Що - трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
"Танком..." I раптом в уявi моїй виник вiйськовий табiр, артилерiйський двiр, дивовижнi незграбнi машини iз скошеними, як у човнiв, носами... "Бронетранспортери-амфiбiї, да... Для подолання водних рубежiв... для десантiв, да. "
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям пiд час стихiйних лих...
I раптова думка пронизала мене.
- Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! - загукав я в темряву. Але голова не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:
- Тату! Тату!
Вiн, забрьоханий з нiг до голови, пхав трактора. З пiд колеса, що буксувало, просто на нього летiла грязюка.
- Одiйди! Одiйди, ну! - крекчучи вiд натуги, роздратовано прохрипiв вiн.