- От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
I полiз у довбанку.
- Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
- Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
"Добре сидить, доїдемо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
- Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
- Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
- Ружйо!
I знову пiд воду.
- Що там у вас? - весело загукали з берега.
- Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
- Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
- О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
- Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
- А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
- Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
- Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше?
До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
- Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з своєї нової "тулки").
Варiант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
- А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
- Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш.
- Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
- Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случаї чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав спецзавдання.
Ми перезирнулися.
"Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
- Гайда! - шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега
РОЗДIЛ V
Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
- Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба?
- Та нi, просто так... гуляємо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.
- Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.