Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. I - як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.
Ява хапає мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.
Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.
Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.
- Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява.
I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
Книш одразу побiг до лiтака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
- Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я.
- Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки...
- Замале для бомби, - намагаюся заспокоїти себе я.
- Дуже ти тямиш, - хмикає Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв.
Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж...
- Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо...
- Чого? - питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.
- Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:
- Ч-чорт... пiдвернув...
Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо - все-таки захист...
- Iти можеш? - для годиться питаю я.
- Спробую, - ховає очi Ява.
Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити...
Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв...
Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"...
Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу.
- Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'