- Правильно, - знову сказав я, - i...
Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав "i" i мусив вести далi.
I я сказав:
- i... правильно!
Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.
Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.
Прощатися вирiшили у переддень весiлля.
Часу для пiдготовки вистачало - майже два тижнi.
Ну, що ж, хай готуються...
А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi "троє невiдомих", отi "Г.П.Г.".
У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.
Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк - чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.
"Дорогi друзi! Яво I Павлу шо! - писалося там. - Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло - дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi - це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється... I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопцi!
I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi...
Г. П. Г."
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.
I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.
Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невiдь що!
Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в головi! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i - раптом - хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тiльки - рраз! - i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу почингiє любити i навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Менi треба звикнути.
Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).
Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.
Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.
В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога - бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно - армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi - "в охранении".
Бо Галина Сидорiвна сказала йому:
"Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!"
Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.