Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему "Виховання дiтей у сiм'ї". Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.
А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.
А то якось влiтку Ява сказав:
- Давай влаштуємо бiй бикiв.
- Га? - не вiдразу второпав я.
- Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися "Тореадор"?
- Ага... То й що?
- Пам'ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює.
- Так-так-так...
- А потiм - рраз! Бик - беркиць! I оплески.
- Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я?
- Тю, дурний! Убивати! Що це тобi - м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут - красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори - це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут - тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки - бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде.
Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi...
Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед - бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi - наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький - загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом - Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить - не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався - досi невiдомо. Але факт - пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.
Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався.
Але Ява мене не пiдтримав.
- Нi, - сказав вiн, - Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось - велике i крутороге.
- Коров'яче? - кажу. - Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
- Хтозна, може й так.
- Тодi, - кажу, - кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.
- А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?
- Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.
- Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.
- Що значить "психiчна"! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
- Я - боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
- Я забираю, але ти все одно боїшся.
- Боюсь?
- Боїшся...
- Боюсь?
- Боїшся...
Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.
- Стривай, - кажу, - годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.
- Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява - Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.
У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi "баналюки", аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.
Килимок i капелюшок - то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi.
Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе "Кармен", яку багато разiв чули по радiо.
Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор...
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми спiвали i не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє - справжнє iспанське небо.
Погода - саме пiдходяща для бою бикiв.
Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, - далi вiд людських очей.
- Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, - скадав Ява, - i давай починати.