Ява зупинився.
- Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
- Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
- Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
I раптом у мене виникла iдея.
- Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
- Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
- Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
- Ну, то лiзь.
- Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
Ява махнув рукою:
- Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
- Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
- Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються...
- Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю.
I... щось затрiщало, зашумiло, завищало - наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
- Яво, де ти? Ти живий?
- Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
- Ну, що, - питаю, - бачив?
- Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зiтхнув.
Я подивився в небо.
"Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi - й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!"
- Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.
Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.
- Хтозна, може й правда. Ходiмо.
I ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
- Що? Що? - схилився надi мною Ява.
- Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно.
- Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине.
Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
- Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
- А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. - I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
- Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, - сказав Ява.
На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.