- А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
- Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стiйкiший за мене.
- Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi "рятуйте" кричать.
- Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися.
- Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати.
- Нехай, - кажу, - хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
В траве.сидел кузнечик,
жалiбно жалiбно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик,
ще жалiбнiше пiдтягував я.
Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з "ой". "Ой у полi могила", "Ой я нещасний", "Ой не свiти, мiсяченьку", "Ой не шуми, луже", "Ой чого ти, дубе", "Ой одна я, одна", "Ой у полi жито". Оте "ой" ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
Добре пiшла у нас також пiсня "Раскинулось море широко" Особливо виходив куплет "Напрасно старушка ждет сына домой" Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого "напрасно", у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
- Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява
Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
- Яво, - хриплю, - дивись!
Ява глянув i зiтхнув:
- Одна?
- Одна.
Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш.
Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
- Чого це? Давай менi ту
- Нi, - кажу, - бери. Ти дужче їсти хочеш.
- Чому?
- Бо я, - кажу, - добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
- А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
- Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
- А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i...
- А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..
Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином "порцiї" зрiвнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
I раптом ми почули... пiсню.
Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу.
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
- Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
- Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
- I здається, я навiть вигукнув оте ганебне "Рятуйте!" - я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
- Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! - проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
- Гу-ук-ає хтось...
- А, пiшли!