- А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
- А що?
- У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих...
- Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: "Ги-ги... ги-ги". Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться - два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають - плавнi горять. Приходить: "Ху, - каже, - натопив. Тепер у селi тепло буде". Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села - так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
- Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я.
- Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. - От жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав.
- Що за книжка? - питаю.
- "Пригоди Робiнзона Крузо". Читав?
- Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
- Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
- Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
- Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її - свинство.
- I надовго ти збираєшся на той острiв?
- Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява.
- Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
- Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява.
- Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що - забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
- Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i... хоч на край свiту.
Я зiтхнув.
- А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
- Нi, раз я вирiшив - усе!
- А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? - з вiдчаєм сказав я. - З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене - щось мiркував. I, помовчавши трохи, сказав:
- Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи... Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що...
- Виходить, я буду в тебе дикуном, - уже веселiше сказав я - Вiн, значить, герой... А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
- Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
- То вiн був Крузо, а ти - Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього...
- А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.
Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.
РОЗДIЛ XIII
Шукаємо острiв
- Так ти що - сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? - спитав я.
- Ех, який ти бистрий! "Сьогоднi!" - розсердився Кукурузо. - Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
- А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.
- Тобi - звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш - легко?
- Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
- Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
- А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
- Звичайно ж, я не скажу: "Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть". Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю... Щоб панiку не пiднiмав.
- А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?
- А менi що - хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене... - тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: - Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб...
- А ти й рушницю братимеш?
- Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового "Зауера".
Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися - хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.
В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав: