- Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, - прохальним тоном сказав Кукурузо.
- Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! - буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
- Нiчого, пiдем, - тихо сказав вiн. - Я знаю ту "хвилиночку". Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх - тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив - у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi - для довбанки, i довгi - для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти - вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки беркиць! - i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли - нам не страшно.
- Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, - сказав Кукурузо.
Одiпхнулися ми й поїхали.
Обiгнули острiвець - i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо - хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно - пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, - разi - i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа - морока! Добре гребе Кукурузо - нi разу в очерети не вгнався.
Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора - геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь - анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi - як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас - i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк - метрiв за двадцять - наче й не вони, а iншi...
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-шi
Качки пролетiли.
Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
- От би рушницю! - каже Кукурузо.
- Ага, - кажу я.
Пливемо. '
- Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, - гiрко мовив Кукурузо.
- Тьху! - плюнув я в той бiк.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) - як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький - нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли - до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? - I так далi.
I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком - є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
- Здається, воно, - сказав Кукурузо. - Давай пристанемо.
- Давай, - з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля - на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, - качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, - у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
- Курiнь я тобi поможу зробити, - сказав я, - ти ж знаєш, як я куренi роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
На обличчi в Кукурузо було вагання:
- Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
- Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, - заперечив я. - Не можна ж точно копiювати.
Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
- Всi двадцять рокiв простоїть - гарантiя! - впевнено сказав я.
Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин.
- Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, - сказав Кукурузо - Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра...
- Значигь, вирiшив уже завтра? - спитав я.
- Аякже... Ти що! Через кiлька днiв мати приїде...
Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
- Перш за все ложку, - вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. - Солi обов'язково, без солi пропаду. - Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi - Хлiба! - з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. - Мало...
Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
- Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, - заспокоїв я його.
- Чаю? - вiн покрутив у руках цибик з чаєм. - Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один...
- Лiхтарика не забудь. Згодиться, - нагадав я.
- Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
- Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
- Що вiн - жонглював ними, чи що? - здивувавсь я. - Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
- Ти дуже розумний! - розсердився Кукурузо. - Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив - не переч!
В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.