РОЗДIЛ XIX
У снi i наяву
- Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, докiрливими словами зустрiла мене мати.
- Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився - краще любого куховара, - так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:
- Про якого це ти Сашка?
- Га про... про... Юрчишина, - почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. - Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.
А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.
- Так що - добре клювало? - лагiдно усмiхнувшись, спитала мати
- Поганюче! Ледве на юшку наловили, - не червонiючи, брехав я - Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?
- Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.
I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.
До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi - то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали - далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.
Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.
Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег... Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:
- Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати:"Чого це ти, дурепо, мене на "ви" звеш?" - але я чомусь чемно вiдповiдаю:
- З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.
- Нiчого, - каже Гребенючка, - цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-"штурман" i Валька.
"Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi".
Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.
- Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, - кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: "Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать - голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!"
Мiж тим Кукурузо каже:
- Будь ласка!
I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.
- Каструля, - пояснює Кукурузо. - На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
"Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах".
- Дер Штуль? - питає раптом Валька.
- Дер Бляйштiфт, - вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: "Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?" - а я вiдповiв: "Все в порядку. Не хвилюйтесь".
Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати - раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко - вiдмiнники.
I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi... Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.
"Вермахт... Подарунок вiд нiмцiв... Двадцять залiзних... Сьогоднi вночi..." - згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.
А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:
- Дамi завжди треба звiльняти мiсце! - i щосили штовхає мене в груди.
- Тiльки так! - чується голос Бурмила.
I я лету, лечу, лечу - кудись у безодню. Геп - i просипаюсь
Отаке чортi-що наснилося менi.
I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що "сьогоднi вночi" - таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матерi не було - пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон... Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них - i легше.
Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.
"Ех, нiчого ви, дiду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, подумалося менi. - Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чекає! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!"
Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).
"А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але - нi, навряд. Такi не хворiють".
Назустрiч Галина Сидорiвна.
- Здрастуйте! - привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: "Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше.."
Iду далi
I раптом...