Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: "Не твоє свиняче дiло", але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:
- Вiн у Пiсках, у тiтки.
- А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.
I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом", - а чесно признався:
- Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:
- Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.
- Та-а... - невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але - Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!
I ще я несподiвано подумав: "А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?" I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.
Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: "А! Кукурузо ж все одно не бачить!" - i сказав:
- Давай поможу.
Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.
- Давай ще.
Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.
"Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше... I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi... Ой! - згадав я раптом. Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється".
I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий".
Гребенючка вже входила у свою хвiртку.
- Гр... Гр... Ганю! - гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.
Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.
- Ганю, - пiдбiг я до неї, - стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.
- Нащо? - лукаво глянула вона на мене. - На цигарки? Да? На цигарки?
- Та якi там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
- Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
- То я здачi принесу. Я швидко.
- Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.
От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!
Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу - наче я на мiсяць мандрувати їду.
I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", - подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.
РОЗДIЛ XX
"Руки вгору!"
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.
- Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, - сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн - таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:
- Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?
- Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.
- Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий... I все буде в порядку, - бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!
Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.
- О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, - i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.
- Ну, а що ж ти робив? - спитав я.
- Та що, рибу ловив i просто так...
- Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?
- Нi, не пишу, - легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. - Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!
Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там - у щоденнику.
- Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! запропонував несподiвано Кукурузо.
- А що, можна, - погодивсь я.
I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне: