Ми з Явою - Станiславський i Немирович-Данченко оцього нашого сiльського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
- А що?! А що?! - вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. - Хiба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжнiй МХАТ! Тiльки то Московський, а наш буде - Васюкiвський художнiй академiчний театр... ВХАТ... А що?! На гастролi їздитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хiба погано?
Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорiвну та iнше шкiльне начальство. Проте й Галину Сидорiвну не довелося вмовляти. Вона одразу пiдтримала нас:
- Молодцi, хлопчики! Правильно! Я давно хотiла органiзувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви iнiцiатори, то складiть список усiх бажаючих. Хлопцi ви енергiйнi - будете старостами гуртка.
Ми дуже поважали себе того дня Ми навiть нi разу не гигикнули i не копнули нiкого ногою. Серйознi й солiднi, ми ходили по класах i складали список - довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потiм, як це завжди буває, дев'яносто процентiв вiдсiялося. Ми так захопилися, що навiть не всiх хотiли записувати. Колi Кагарлицькому Ява сказав:
- Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чуть нiколи. Тебе й на сценi не почують.
I тiльки побачивши, як побуряковiв вiд образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
- Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш... - i записав.
На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра "Отелло" (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть - занадто вже про любов) до драми Корнiйчука "Платон Кречет" (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!..
Нарештi Галина Сидорiвна сказала:
- Поставимо "Ревiзор" Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить.
Ми тут же прочиталч "Ревiзора", i вiн нам дуже сподобався. Комедiя отака!
Як добре поставити - пупа порвеш.
Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цiєї справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна - Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков - "тоненький, худенький... без царя в головi... неспроможний зупинити постiйної уваги на якiй-небудь думцi...". Ну, коротше кажучи, що там казати...
Але Ява сказав:
- Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумiєш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков - це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це - о!
I вiн став у позу, - задер носа i вiдкопилив губу.
- Ха! - сказав я. - Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.
Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн... I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн - один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка - один. I... I все-таки "Ревiзор" - генiальна п'єса. А Гоголь - генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у "Ревiзорi", i написав двi ролi Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте - без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков - ревiзор. Отож-бо...
Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.
Почались репетицiї...
Ох!..
Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.
- От артисти! - так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне "по третiй", вiн iнодi дає концерт - бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, - нiяких сумнiвiв не було.
Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне - говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i "ламать дурочку" (як каже мiй батько), i зовсiм iнше - говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
- Нiчого, - пiдбадьорював себе й мене Ява. - На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
- Еге, дамо... дулю з маком, - безнадiйно бубонiв я
- Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило . Ти ж знаєш... Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут - проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся - слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав - враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде... Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а "Ревiзора" Гоголя.
- Яво, - зiтхав я, - давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
- Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа - то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого... Га? Як ти думаєш?
- А я знаю?
- Ну, ми про це ще подумаємо, час є .. А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зiтхав i тягся за Явою.
Минали днi..
- Яво, - казав я через тиждень. - Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
- Та! - махав рукою Ява. - В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас - будь здоров!
Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує - нiби у самiсiньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
- Квартальний Пуговiцин... вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан - чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано "зiтхає". Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
- От щучий син! - на весь зал гаркнув дiд - От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
"Бу-бу-бу... Ревiзор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!.. Ру-ру-ру... П'єса!" тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi - "Ревiзор"' "Ревiзор", - аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси "Ревiзор" нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом - Гоголь...
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от...