- Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! - наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.
Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. "От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло - легше рятувати..."
То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя - когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить - раз! - i будь здоров . I у "Вечiрньому Києвi" на другий день заголовок: "Юнi герої з Васюкiвки".
- З "Вечiрнього Києва" якраз цiкавилися вчора, - почув я раптом веселий голос. I здригнувся - нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.
- Все розпитували про роль царя, - вiв далi кругловидий - Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
- Правильно, - пiдтримав "гачкуватий". - Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм... пшик! - i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
- Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
- К чорту!
Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть "нi пуху нi пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий - уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:
- Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
- Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. - I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу - шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.
- Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
- Де?
- Де? - аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалi... ну, одним словом, утопленика.
- Де? Де? Де? Де? - шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
Тодi ми кинулись навкарачки i - мiж ногами, мiж ногами - як собачата... Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
- Давайте тепер я, - змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний...
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було "виколото" серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: "С юных лет счастья нет"...
Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:
- Такий молодий'
- От горе!
- А як же це сталося?
- Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!
- Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!
I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули.
Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:
- Та вiн же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
- Авжеж! Тхне, як з бочки!
- Ах ти ж чорт!
- Ну й сучий син!
- I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..
- В таку спеку пити - то смерть!
- Ото тобi й корчi.
- Такий молодий! - чулося звiдусiль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утоплениковi", дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та - ляп, ляп! - його по лицi долонею, аж задзвенiло.
- Правильно!
- Так його!
- Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
- Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..
- Ще йому, ще!
- I ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через "утопленика" i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
- Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї "утопленика" пiд пахви i ведучи до човна.
- Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!
- Хоч би прiзвище дiзнався.