Човен одплий. Люди почали розходитися.
- Ой! Треба ж годинник покласти! - зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
- Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.
А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю...
Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
- Нема...
- Може, вiн... втопився? - розгублено кажу я.
- А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , - переконує мене Ява. - Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.
- Що ж робить?
- А хiба я знаю?
Такий розпач мене охопив - хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити "
А я... друг називається! Забрав годинника i - фьюiть! - шукай вiтра в полi...
- Яво, виходить же, що я вкрав годинника, - сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява - не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник - дорогу рiч.
А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли я сам злодiй!
Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж:
"Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за "шкiрки" i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!"
Але я не став i не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був - тiльки голий. А хiба пiзнаєш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер. Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, - то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає:
- Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!
А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: "Звиняйте, гражданiн начальник", - i йде додому спати.
Нi, голий мiлiцiонер - це не мiлiцiонер...
- Знаєш що, - сказав Ява. - Так ми артиста не знайдем.
- То що - в мiлiцiю? - перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.
- Ага! - пхикнув Ява. - Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.
- А що ж? - спитав я, мало не плачучи.
- Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я - з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть... Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.
I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: "Бiдна дитина", - i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло - вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я - жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками... До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема
Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:
- Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.
Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).
Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!
- А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, - сказав Ява.
Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр - рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає - секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
- Ану, - каже Ява, - намiряй.
- Не хочу.
- Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
- Не хочу я чужий годинник носити.
- Iч, який гордий - без хлiба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало - строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей - дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мiй", я всi муки душевнi за ньою прийняв... А носить його Ява i ще й хизується, сатана...
Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
- Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще... зiпсуєш. А менi вiдповiдать.