Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
- Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
- О! - стрепенувся Ява - То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
- Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, - думала, що я старча!
- Гага! Iнтересно! - второпав нарештi Ява. - I що ж ти з ними робитимеш?
- От я ж i не знаю...
Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили - вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо... (Цi три копiйки досi лежать у мене вдома, - все нiяк справжнього старця не зустрiну. (Примiтка Павлушi Завюроднього).)
- Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! - з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. - Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi...
- Надзвичайно важливо! - пхекнув я. - Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi - нам життя буде мало...
- I все одно - це дуже цiкаво... - не здавався Ява - I схоже - як ловити злодiя... Тiльки тут навпаки .. Навпаки, розумiєш... Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
- Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько... Вiн сказав:
- Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу - ще хоч раз щось таке - i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм... були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна... можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i... ми бiльше не будемо!
Потiм ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") i голоднi лягли спать.
...Ми лежимо i не можемо поснути.
На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
- От як паршиво виходить! - з гiркотою шепочу я. - Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм - нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми - брехуни й жулiки...
Ява зiтхає i погоджується зi мною:
- Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем.
- Давай, звичайно, давай, - кажу я, - але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, - мовчи i все.
- Гаразд, - пiдхоплює Ява. - Тiльки кров'ю ми вже клялися - то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як - щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися - аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
РОЗДIЛ V
Шукаємо царя - незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу - вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
- Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? - i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
- У якiй контррозвiдцi?
- У тiй, - каже, - що шпигунiв ловлять.
- Тю! - кажу. - Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
- Нiчого не звихнувся, - каже вiн. - Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник - значiть, вiн контррозвiдник.
- Яку зброю? - нiчого не розумiв я.
- Пi-ста-лєт! - вiдрубав Ява.
- Де ти його бачив?
- У шухлядi письмового стола - вона висунута трохи.
- Да? Ану ходiм! - i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки - стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями - зарядку робив. А тодi...
- О! Дядю Гришо, а що це у вас? - здивовано i невинно-невинно спитав я.
- Де? - дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
- Та оце, - киваю, - в шухлядi.
- А-а... Пiстолет.
- Та бачу, що не лопата... А нащо?
- Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi "Бiльшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
- А як же вiн стрiляє?