- Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? - усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. - Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!
У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi - хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.
I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi - нiби зеленi їжаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзної рiзної форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв.
Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографiї. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi.
Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi.
Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi).
Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович... голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi.
Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв.
А в кутку, де в богомiльних людей iкони, - висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодної iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого!
Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.
Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.
Нарештi Валька скiнчила.
I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.
- Так-с, панове громадо, - весело сказав вiн. - Сюжет ясний . Без вини виннi... Злодiї мимоволi... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi - ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали - ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра... Оцi двi панi, - вiн показав на свої ноги, - дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця - Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться - з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, - вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, - все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на... кiностудiю. Авжеж на кiностудiю... У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку - диво двадцятого сторiччя - телефон, ми розгортаємо бойовi дiї... I годинник знаходить свого господаря.
Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв - все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.
I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:
- Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!
Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.
- Та трошки зiграв, панове, зiграв... Що зiграв, те зiграв... - вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. - А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.
Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
- Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi "Травiату". Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна". Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки "присутственнi мiсця", закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема... Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.
Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, - мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, - цiкаво.
- Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: "Графиня захворiла i прийняти вас не може". Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi...
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
РОЗДIЛ VIII
"Товаришу цар, ви заарештованi!" "У-у, понесу!.."
Вечiр.
Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
- Ну, що таке? - питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
- Ну кажи вже, що там таке? - повторюю я.
Ява ще раз зiтхає i каже:
- Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
- А хто ж шпигунiв ловитиме? - посмiхнувся я. - Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти... Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, - проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
- Нiчого, - серйозного каже Ява, - i без мене знайдеться кому ловити.
_ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
- Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється...
- Мiж iншим, - кажу, - щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О!
- Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
- Плакали б, точно, - гигикнув я. - Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
- Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi "артистами" називають? Дiд Салимон весь же час повторює: "От артисти! Ну й артисти!"
Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
- Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I - слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш... Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, - усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього - тиць! тиць! А ти кажеш...
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон...
Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобi снилось". I я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався...
Так-от наснилось менi... Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi - "скiпетр" зветься.