- Ти нам баки не забивай! Де годинник? - виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява
- Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! - глузливо сказав Будка
- Де годинник?! - люто повторив Ява.
- А про який годинник, вибачте, йдеться?! - невинно заклiпав очима Будка.
- Про той, що ви витягли в нього з кишенi! - вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
- Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?
- Так! Так! Так! - вигукнув я радiсно
- Не бачив, - зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.
- Ах ти ж гад! - крикнула Валька.
- Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
"Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!"
- Оддай годинник, бо - я загнувся, бо сам не знав, що робити.
- Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать...
Вiн, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.
- Ну нiчого! - просичала Валька - Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! - кивнула вона нам
- Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
- Доведу!
- Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi "ушлi", я, може, вам i допомiг би... Бо я, здається, щось знаю...
- Що? Що? Що ти знаєш? - спитали ми, зупиняючись.
- По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! - були зайнятi... Скажеш, нi? - посмiхнувся вiн до мене.
- Ну? - сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, - руки таки в нього були зайнятi!).
- Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що...
- Ну? - нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке "чувак" i що таке "строк", але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).
- Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважаєм... I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у неї, - вiн кивнув на Вальку.
- Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).
- Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської - бiля музкомедiї... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю... Чао! - i вiн побiг у пiдворiття.
Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв - поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше...
На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, - адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися...
Пiсля наради ми з Явою поїхали додому - до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати...
Дядько зустрiв нас веселим вигуком:
- Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!
Вiн сяяв:
- Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу на футбол! "Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?
- Це для тебе, болiльника, подiя! А вони - нормальнi хлопцi, озвалася з кухнi тiтка. - Правда ж, хлопчики?
- Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!
- Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! - на" рештi вимовив я, отямившись.
- Сектор "А"! Найкращi мiсця! - сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.
- Ого! - радiсно сказав я.
...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен - вiн мiг все тiльки зiпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:
- Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем...
- А чого не разом? - здивувався дядько.
- Та... нас чекають... - i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув!
- Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопцi, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.
- Що ж... гаразд... Нате квитки... Тiльки ж пильнуйте...
РОЗДIЛ XI
"Динамо" (Київ) - "Торпедо" (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: "Вулиця Iвана Кудрi". Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити'