Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами - тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька".
- Дивiться, дивiться, - захоплено кричав Папуша. - Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату... Вiдсьогоднi ми берем її на облiк... Це ж така рiдкiсть...
Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована - вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти - згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi - мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач - козацького, Гребенючка козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, - був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви - анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
- Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? - з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
- Не... щось не пригадую.
- От iще! - сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
- Дурень ти, - спокiйно казав дiд. - Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися..." - похмурий Ява iшов геть.
- I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. - Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув...
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi "Запорiзьку Сiч"... Вiйсько було набране лише з "нащадкiв". I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
"Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'"
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!.
- Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ятаєш "Лист запорожцiв турецькому султановi"?
- Га? Ну й що?
- Напишiмо їм такого листа.
- Як? Вони ж самi запорожцi
- Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома є - у книжцi "Україна смiється". Перелицюєм i буде - во!
- Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна "Запорожцi". Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився "Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi":
"Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" - ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi "пергамен".
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
"Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "вiдмiнник", навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька".
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
- От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
- Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... "
- Де ж її взяти? - безнадiйно спитав я.
- Викопати! - примружився раптом Ява.
- Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже - фiть!
- А на кладовищi?
- Ти що??! Бр...
- Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.