- Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв...
- Все-таки... навiть череп... Якось воно...
- Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
- То, може, хоч дiда Салимона спитать?
- Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спитаєш: "Дозвольте вашого прадiда викопати. ." Еге? Дурний!
- А коли ж копати? Вдень?
- Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
- А коли ж?
- Вночi...
- Га?
- Ти що - боїшся?
- Та нi, але...
- От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
- Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробуєм...
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
- То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, - весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого .
- Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
- Ну й що... подумаєш... Але не їх же... - Ява таки забув про iндiйця. - Скажи краще, що ти просто боїшся.
- Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної - де ж бо нам її взяти!), а в Яви лiхтарик, отой "динамiчеський", що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.
I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi "мерцi" просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути...
I враз - жжик, жжик! - наче заскрипiли костi.
Це Ява лiхтариком.
- Отут! - шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.
- Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати...
Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, - бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.
I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi.
Наступної митi...
- А а а! - Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, - це точно.
Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.
Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.
Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, - про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.
Але пiсля тої ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються".
Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.
I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну".
Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...
Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
- Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують...
РОЗДIЛ XIII
Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi
Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути.
Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.