Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились .. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.
- От вона... печера Лiхтвейтеса, - урочисто сказав Будка.
- Лейхтвейса, - не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).
З "печери Лiхтвейтеса" тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
- То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, - кивнувши на "чувака", сказав я.
- Якщо ви боїтесь... будь ласка... - глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
- Ходiмо! - скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..
- Ходiмо! - сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий... (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, - круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
"Чувак" i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, - праворуч, лiворуч... Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. I раптом...
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует "чувака" та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
- Що? - приглушено спитав Ява.
- Агов! Де ви? - здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води - наче з ринви...
- У-у, гади! - у вiдчаї скрикнув я. - Стiп! Стрiлятиму! - i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! - спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
- Атас! - перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло - i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом "ой!" - легенько ляпнулось унизу.
- Упустив, - розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне - сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то...
- Ану бахни ще раз, я знайду... - жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. "Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники", - подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
- Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
- Агов! Де ти? - радiсно гукнув я
- Т-тут... - i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.
- О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн - в котрий раз уже - гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно...
- А ти ж як тут опинилася? - спитав я.
- Та потiм... Ходiмо звiдси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
- А що це взагалi за печера? - спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.
- Та це дренажна система. Для пiдземних вод, - сказала Валька.
I вiд цих буденних слiв "дренажна система" пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
- То що, вони вас завели i кинули? Еге? - спитала Валька
- Та хто його зна, - знизав я плечима. - Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" - i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик...
- Ой хлопчики, - схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). - Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
- Що? Якi колодязi?
- Та дренажнi ж! Ви чули - вода шумить! То ж iде коридор, а тодi раз! - колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий - до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
- Ходiмо? - сказав Ява.
- Ага, - сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.
- Дай лiхтарик, - сказав я Вальцi.
Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... I взагалi... ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою... Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає "пiд ложечкою"? От iще "пiдложечка"!.. Тенькає, коли її не просять... Нiчого ж страшного... Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi... Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя - там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом - я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ - водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить - i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло: