Ху-у... Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у...
РОЗДIЛ XIV
"Увага!.. Почали!.. Мотор!.." Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка
Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля... Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: "Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба... Бачити у темрявi - це менi, як дурному з гори бiгти!.." I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi...
Раптом я бачу - нiша в стiнi... I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
- А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
- Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
- То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! - уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi... I то я... I це я... I менi не дивно, що нас - двоє. "Закон парностi!" - думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
- А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй... нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
- Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, - суворо говорить дядько i читає: "Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври..." Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, - вiн кивнув на тiтку, - не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. "Я не винна, голуб'ята! - говорив її погляд. - I невже ж ви мене, стару, обдурили?"
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
- Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
- I ти менi... Обидва заробили... Порiвну...
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
- Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi - я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
- А тепер розказуйте, - наказав дядько.
- Та пождiть... Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля - хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається синхронно.
- Ой, що ж ти наробив?! - зойкнула тiтка. - Так же ж дiтей i повбивати можна!
- Нiчого, нiчого, - спокiйно сказав дядько. - Вони хлопцi крiпкi витримають.
- Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? - трагiчним голосом сказав я.
- Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
- Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! - кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: "Ох, господи!", "Ну ти диви!", "Ай яй-яй!").
Розказали ми найголовнiше - про годинник i показали його ("О господи!"). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю ("Ну ти диви!").
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
- Ну, хлопцi, я ж не знав... - сказав дядько. - Я ж не знав, що ви артисти... Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, - тiльки дядько сказав цю реплiку - у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно - прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
- Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, - весело сказав асистент Хлопцi вам, певно, вже говорили.
- Авжеж, - якось винувато сказав дядько - Тiльки вони сьогоднi, трошки . так би мовити... не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
- Гм, - сказав вiн. - Привiт, хлопцi... Що ж це ви . А втiм... - Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. - По-моєму, нiчого... Може, навiть ще краще буде... для типажу... для образу... Їдьмо!
- Та хай хоч поснiдають, - заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
- А ви ще не снiдали? - здивувався асистент - Уже ж обiд скоро.
- Ми не хочемо! Ми не хочемо! - одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
- Ой тьотю, не треба нiчого! - кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: - Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок...
- Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, - плаксиво сказала тiтка.
- Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, - прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два "бутербродики", що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
- Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i - на студiю, - сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
...Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю... Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина... Тим бiльше - така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв... Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться...
- Слухайте, - сказав я асистентовi. - А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
- Дiвчина? - усмiхнувся асистент. - А хороша?