Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Iван Васильович стрекоче, як з кулемета, - думки ледве встигають за його словами, а iнколи якась думка й не дожене, i летить слово з уст Iвана Васильовича таким собi легким метеликом без жодного змiсту.
Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. "Прекраснi люди, - каже вона, - незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою".
А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного - нi кроку. Один без одного - нi за холодну воду.
I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися - побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.
Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.
Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович - це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким - гай-гай! - скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.* (Прекрасний письменник Гоголь, i повiсть його "Як посварилися Iван Iванович з Iваном Никифоровичем" - блискуча повiсть, але далi писати "пiд Гоголя" я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далi писатиму вже, як умiю. (Примiтка Яви Реня).)
Як же це сталося... Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:
- А давай запишемося в гурток малювання.
- Нащо? - питаю я здивовано.
- Як - "нащо"? Малювати будемо. Цiкаво ж.
- Може, - кажу, - й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?
- Ти ж збирався колись стати художником.
- Ну й що!
Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: "Скажи, якого це кольору?" I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: "Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?"
Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:
- А ти що - вiдчув у собi талант?
- При чому тут талант?.. Але чого не спробувати... - Павлуша одвернувся й почервонiв. - Кажуть, що в мене щось...виходить...
- Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов - нiяк не збагну. Як її нема - хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися - враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi - здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний... Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.
I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: "А хто то на собацi їде? Га?" (Це, до речi, я питав, але так воно й було - викапаний собака, а не кiнь).
Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: "А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух". Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.
Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша...
Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: "Ти гадаєш, що в тебе є талант..." - як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.
- Не слухай його, Павлушо! - закричала вона. - Вiн просто заздрить тобi. От у нього дiйсно нiяких здiбностей нема. Йому тiльки рiзнi фулiганськi вибрики в головi. Вiн тiльки й знає... А в тебе здiбностi... А вiн фулiган i на тебе погано впливає...
Тут я їi перебив i сказав:
- От я тобi зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
- Вiд тебе тiльки цього й можна чекати. Фулiган!
- Мовчи! - сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, I тут Павлуша схопив мене за руку:
- Не чiпай!
- Що значить - не чiпай? Вона буде менi таке говорити, а я...
- Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.
- Спробувала б вона мене вдарити, я б її... я б з неї шашлик iзробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
- Вона не мавпа, а людина! - басом сказав Павлуша.
- Ах, так! - скипiв я. - То цiлуйся з нею. Тьху! - Я вирвав свою руку, повернувся i пiшов геть. I ще чув, як вона сказала:
- От i добре! Досить тобi пiд його дудку танцювати!
Що вiн на це вiдповiв, я вже не чув.
РОЗДIЛ II
Шукаю напарника. Генiальна теорiя Антончика Мацiсвського. У мене виникає iдея
Спершу я навiть не дуже переживав. "А, нiчого, - думалося менi, завтра помиримось".
Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбiльше два хтось iз нас перший заговорював, i сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був бiльше винен у сварцi. Я вважав, що на цей раз бiльше винен вiн. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонiк, i лiзе з своїм малюванням. По-друге, пiдняв на товариша руку. Ще трохи i вдарив би. За що, питається? "Нас на бабу променял", як ото спiвається у популярнiй пiснi про Стеньку Разiна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.
I я сподiвався, що назавтра Павлуша отямиться i все буде знову ж таки, як у тiй пiснi, - "и за борт её бросает в набежавшую волну". Ну, я не вимагав, щоб вiн обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б iз свого серця.
Та минув день, два, три... А вiн усе не заговорював. Вiн одвертався так само, як i я, i не дивився в мiй-бiк. А на четвертий день дiзнаюся, що цей довбеха записався-таки у художнiй гурток.
Це вже була зрада. I я не мiг йому пробачити її. У мене всерединi все клекотiло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтонiка, а сам подався в художники, у живописцi. Знаючи, що я не можу туди, фiзично не можу. Це все одно, що кинути друга на полi бою. Ах ти ж Iуда! Iуда Завгороднiй! Тiльки так я зватиму тебе вiдтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Нi! Не побачиш ти моїх слiз! Не побачиш нiколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зiв'яну, як тая квiточка? Ось-ось-о! Перше ти зiв'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузi i благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю - ти занудьгуєш, занудишся через кiлька днiв серед отих олiвцiв i пензликiв. Без наших пригод i мужчинських розваг.
I я вiдчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб свiт похитнувся. Щоб у того Iуди вiд заздрощiв у носi засвербiло.
Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.