- А що - i вкрасти! - не вагаючись сказав я. - Як для науки треба можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид - що це буде... Переворот у науцi.
- Та що ти мелеш, - озвався Карафолька. - Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
- Як?! А сфотографую!
Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.
- А що? А що? - загорiвся я. - Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.
- А що?.. От, мабуть, таки так. Га? - невпевнено сказав Антончик.
- Дурницi! Мова твоя - як з гнилого клоччя батiг! - впевнено заперечив Карафолька. - Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
- Ти думаєш? - уїдливо сказав я. - Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.
- Ой, держiть мене, бо я впаду! - не своїм голосом закричав Карафолька. - Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.
Хлопцi засмiялися.
- Смiйтесь, смiйтесь! Смiх - це здоров'я! - спокiйно сказав я. Слухай, Антончику... раз вони такi... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони...
Я махнув рукою.
Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був "глистюк паралiзований", бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.
- Ходiмо! - кивнув я Антончику. - Вони ще в нас посмiються на кутнi.
Карафолька глузливо закричав нам услiд:
- Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!
I хлопцi знову засмiялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.
I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?" - яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:
- Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя "Смена" не вiзьме.
Я скипiв.
- Ах ти ж, г-г... - хотiв я сказати на нього за звичкою "глистюк паралiзований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. "Київ", чи що.
- А де взять? - спитав Антончик.
- Як - де? Вкрасти, звичайно!
Антончик аж спiткнувся:
- Ти що?!
- Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.
- Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
- Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
- Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
- Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
- А в кого? - вже спокiйнiше спитав вiн.
- Та в кого ж! У Бардадима.
- Ну-у... Ти рискуєш! - довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. - Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує - точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат "Київ" - з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
- Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, - з надiєю сказав Антончик. - Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?
- Сьогоднi, - твердо сказав я. - От просто зараз i пiдемо.
- Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.
- Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.
Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.
- От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! - аж захлинався Антончик. - Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми... Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..
Антончика розпирало вiд гордостi.
I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.
Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.
Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:
- Ги! Художник!
Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне - старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса: