Вона не бачила мене.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
Вона однак не чула.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотнi, в душi моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний - то любов, а чорний - то журба.
Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!
Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:
- Ти чого?
- Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш?
- Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
- А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я.
- Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
- Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
I тут раптом позаду почув:
- З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!
- А що ж? А що ж вона обзиває! - вигукнув я.
- А чого ти до мене лiзеш? Чого? - вигукнула Гребенючка. - Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває... "Два кольори мої, два кольори", "Червоний - то любов..." Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
I ще - "червоний - то любов..." Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
Вiн уже, мабуть, думає...
Та потрiбна вона менi!
Та триста лєт!
- Та я ж... Я ж хотiв...
- Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша.
- Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. Я, може, сьогоднi привида сфотографував... От! Уперше в iсторiї... От! А ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
Я йшов, не помiчаючи дороги.
Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.
А що вийшло?
Вийшло, що вiн менi сказав "iди геть", як найлютiшому вороговi.
I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою - так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона "дурня" менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки - убив би, мабуть.
А день який!
То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.
А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває - наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: "От погода! Тi, що вмерли, каються".