- Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон. То давай, ну!
- Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
- То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
- Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
- Уночi? Позавчора? - дiд здивовано опустив куточки губ. - Гм... Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
- Ну, не вiдчували нiчого... такого?
- Вiдчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
- Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
- А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв - скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
- От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
- Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай - бог милує!
- Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
- Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то таке? Га?
- Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
- Ну-у? - роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
- Що там таке? - спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах
- Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. - Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
- Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
- Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
- Мда-а, - розгублено розвiв руками дiд Салимон - Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi...
- Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. - Треба щось придумати. Якось викручуватись.
- А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: - Оксанко, давай плечики.
- Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
- Що це ви... - почала вона.
Але племiнник перебив її.
- Цить! Давай сюди! - i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
- Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... - Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га-га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
- Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? - пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
- Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
- Ну!
- Та! - не пiддававсь я.
- От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
- Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
- А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
- Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?