51022.fb2 Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 98

Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 98

- Нє-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.

- Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.

- Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.

- Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! - протягнув дiд Салимон.

Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.

Ну, тепер усе! Кiнець!

Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.

Все!

Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене бiльше друга.

Все!

РОЗДIЛ XII

Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг - Вороний. Солдати. "Восьмьорка"

Минуло кiлька днiв.

Усього три слова, три невеликих словечка - "Минуло кiлька днiв..." Написав - i не видно їх. Нiби й не було нiчого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.

Як на зло, погода знову зiпсувалася.

Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi сльози твої.

До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

- Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.

Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.

I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться - нiчого не хочеться..

Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку...

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть - менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ перiщить... А вода у ринвi дзюренчить без упину... А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.

А в голову непрохано лiзуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть...

Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з "Ревiзором", про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.

I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш! - той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi. От же ж, їй-богу!

Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, нарештi вирiшив я. - Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться".

Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.

Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:

- Сверблячка напала? Чи вкусило щось?

- Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.

I все-таки цi кiлька днiв минули.

Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.

Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.

Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.

Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.

Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:

Путь далёк у нас с тобою,

Веселей, солдат, иди,

Вьётся, вьётся знамя полковое,

Командиры впереди.

Солдаты,