Тут ми нарештi оговтались -- i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.
-- Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! -- верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.
Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.
Небавом пiдкотила зима.
Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна -- знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.
Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.
Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця -- коло вiкон -- i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.
А бувало -- їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс. Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї "на допомогу" -- як казала вона. I допомога наша була -- ого-го! Всi варення -- чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук -- за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.
Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри...
Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись. Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли -- не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову "поговорити" з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.
Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста -- наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п'ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.
Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.
Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.
Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.
Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик -- i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.
-- Чого позбiгалися? -- раптом звернувся вiн до нас. -- Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! -- I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.
-- Нiчого собi сусiдчик! -- промовисто виголосив Iгор. -- Бачу, нам здорово пощастило.
Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.
-- Дивiться, дивiться! -- вигукнув раптом Iгор. -- А це що вони тягнуть?
Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.
-- Може вiн лiкар? -- сказала Наталка.
-- Скорiше хiмiк-любитель! -- кинув Iгор.
-- А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?
Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.
-- Справдi проблема! -- погодився Iгор.
-- Треба пiти до сусiда, -- сказала Наталка, -- i попросити дозволу.
-- А як iз ним говорити? -- поспитав я. -- Ти ж бачила, який вiн!
-- Та чого там! -- перебив мене Борис. -- Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались -- урок уже кiнчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
5
Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
-- Нащо та фiранка? -- здивувалась Наталка. -- Крiзь неї ж повiтря не проходить.
-- Дзвони, Толику, ще! -- наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
-- Чого треба? -- раптово долинуло з вiкна. -- Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
-- А може, ну його?.. -- поспитав обережно Борька.
У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
-- А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..
Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
-- Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
-- Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
-- Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
-- Анiскiлечки не турбуєте! -- заторохтiв дiдуган. -- Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...